Владика Давид Мотюк, єпарх Едмонтонський, відвідав єпархію святого Володимира Великого в Парижі. Основною метою його приїзду став семінар для священиків єпархії про богослов’я адміністрування. Служба комунікації поцікавилася у владики Давида, що саме він вкладає в це поняття і яким мало б бути служіння сучасного священика, а також його першими враженнями від Паризької єпархії, адже крім Парижа він також відвідав Ліон та молитву за жертв Голодомору в ліонській катедрі.

Я вдячний Преосвященному владиці Борисові, що він запросив мене на зустріч священиків. Подібні зустрічі я проводжу для священиків своєї єпархії. Наша тема – богослов’я адміністрації. Як українською, так і англійською слово «адміністрація» має таку ж побудову і походить від латинського «ad» і «ministratio» – «до служіння».  

Бюрократія чи адміністрація в церковних справах – це часом невідповідне слово. Ми отримуємо 500 листів на електронну пошту, десятки дзвінків, багато зустрічаємося з людьми. І думаємо, що так багато справ і може навіть скаржимося, поки не усвідомимо, що кожна така зустріч є нагодою для проповіді, щоб допомогти людям зустріти Бога. Наприклад, молода пара хоче охрестити новонароджену дитину, приходять до пароха, а він каже «Я вас не знаю, ви не ходите до нашої церкви». Але вони взагалі не ходять до жодної церкви, може їх бабусі чи дідусі колись ходили. Коли ж ми розуміємо урядування як «ad ministratio», як служіння, тоді усвідомлюємо, що так можемо відкрити їм двері до Христа. Ми повинні розуміти і усвідомлювати, що ми є лицем Бога і лицем Церкви, і щоразу, коли ми відкриваємо електронну пошту чи відповідаємо на дзвінок, це є можливість відкрити двері до Церкви і до Христа.

Тобто наша головна тема – це богослов’я адміністрації, але в ній є також багато підтем. Розглянемо, до прикладу, стиль лідерства Ісуса Христа у Новому Завіті, а також стиль лідерства Святішого Отця, і у цьому світлі проаналізуємо наш особистий стиль.

У Святому Письмі бачимо, наскільки Бог щедрий до нас. Я є сином фермерів, і кожного разу, коли чую притчу про сіяча, дивуюся щедрості Бога. Ми б ніколи так не зробили – Ісус сіє не так як ощадний фермер – трохи тут, трохи там, обережно, зважуючи – навпаки Він не скупиться на свою любов та милосердя. У Святому Письмі знаходимо безліч епізодів, що показують Божу щедрість і наскільки дорогоцінною є кожна особа. То хіба ми не повинні брати з Нього приклад? Якщо Господь щедрий до нас – і тут я маю на увазі всіх – священиків, мирян, єпископів, якщо ми приймаємо Його щедрість, то мусимо бути відкритими, щоб теж ділитися: віддавати наш час, нашу увагу, таланти і дари.

Як відрізняється стиль священиків в Україні на великих парафіях від стилю священиків на малих місійних парафіях?

Я був членом Постійного Синоду і відвідував парафії в Луцьку чи Одесі чи Донецьку, то вони теж мають кілька десятків осіб. Я вважаю, що невеликі розміри такий місійних парафій – це щастя для нашої Церкви, бо коли подивитися на багатотисячні парафії, наприклад у римо-католиків в Канаді, це важко душпастирювати, навіть просто познайомитися. В нас може панувати родинна атмосфера, і наш спосіб служіння в таких малих парафіях ближчий до родинного. А парафія – це і є родина родин. Ми щасливіші, ніж ті, які мають величезні парафії. Наприклад, коли ми маємо зустрічі священиків, а це для Едмонтонської єпархії 30-40 осіб, то на Божественній Літургії маємо час на те, щоб кожен священик на благальній єктенії висловив своє особисте прохання.

Мала парафія – це більш реалістична домашня церква. На початках християнства так і було. Перші християни зустрічалися в приватних будинках і спільно молилися. На мою думку, саме такі маленькі молитовні групи і варто відновлювати, навіть коли на парафії є тисячі людей, щоб вони могли молитися і підтримувати одне одного.

Ще з часів австрійської Галичини існує традиція вважати, що священик має владу, сам по собі є авторитетом. Чи це змінюється в сучасному мережевому світі?

Мені видається, що повільно ми перейдемо від старої священичої системи, коли ми чекали у своїй канцелярії, а люди приходили зі своїми потребами: сповіді, похорони, Хрещення. Зараз це не працює. Якщо священик має таку ментальність «я чекаю, а ви приходьте», то він небагато може зробити. Ми повинні бути там, де є люди: не чекати, а виходити назустріч.

Однак ця зміна ментальності походить з усвідомлення, що ми маємо завжди бути готові служити. Коли читаємо про Тайну Вечерю, то синоптики (Марко, Матей і Лука) описують бенкет і встановлення Євхаристії «Прийміть і їжте…». А євангелист Іван не описує цього зовсім. Він пише про умивання ніг апостолам. І це частина священичого служіння. У цьому є симфонія з літургійним служінням. Служити один одному – це другий акт. Часто акцент є лише на першій літургійній частині і ми забуваємо, що ми маємо служити людям, а не навпаки. Наприклад, жест цілування рук священикові чи єпископові, усвідомлюючи, що священик є alter Christus, уособлює Христа, вже належить до історії. Люди, що не ходять до церкви, подивляться і скажуть: «Чому? Що це за відношення таке?» Нам варто подумати про доцільність такого маленького жесту, можливо краще так, як зробив Святіший Отець Франциск, який на Чистий Четвер вмивав і цілував ноги в’язням. Він не залишився в своїй базиліці, але пішов своїх вірних. Я б хотів, щоб модель служіння була такою – щоб ми цілували ноги наших вірних, не очікуючи цілування рук.

Як поєднувати адміністративну строгість і пасторальний підхід? Як знайти баланс?

Класичне пояснення таке – існує три частини єпископського і священичого служіння, за прикладом Ісуса Христа: перше – це навчання; друге – святість, молитва і Таїнства, зокрема Євхаристія, третє – адміністрування чи то радше служіння. Найперше ми є душпастирями, через яких люди пізнають Христа, а адміністрування не є самостійним, а похідним від двох перших. Ми урядуємо, щоб катехизувати і молитися. Протягом тижневої праці в канцеляції – урядування, я завжди намагаюся піти до парафії, щоб бути з людьми – навчати і звершувати таїнства.

Адміністрування вимагає багато сил. Сьогодні часто говорять про священичий burn-out. Як собі з тим давати раду – як віддаватися служінню, але не згоріти за два-три роки?

Є такий старий анекдот. Один молодий священик свої перші 25 років священства хотів спасти цілий світ. І ось святкує перший ювілей, 25-ліття, і йому не вдалося врятувати світ. Тоді він вирішив, що наступні 25 років він буде спасати свою парафію. Святкує 50-річчя, і це йому не вдалося, і тоді він присвятив вже останні 25 років священства, щоби спасти себе.

Часом священик чи мирянин, який виконує лідерські обов’язки, думає що він “альфа і омега”, має робити все сам. Однак так не буває. Ми не в силі виконати все. Якщо ж ми розуміємо, що священик – це лише одна частина парафії, а крім нього є миряни, монахи, монахині, семінаристи, диякони, побожні люди. І як священик постарається пізнати та пошукати таланти, дари в кожній особі, що і є його відповідальністю, тоді парафія оживає. Знаходиться той, хто може катехизувати, хто може писати книги чи провадити спів. Священик повинен шукати ті Богом дані дари в кожній особі, і тоді працювати одною командою в парафії. Це є його відповідальність, то його перший обов’язок. Він не може то все виконувати сам, бо тоді прийде burn out.

Описаний Вами стиль управління звучить ідеально. Наскільки він присутній у нашій Церкві?

У моїй єпархії, ті священики, що стараються все самі робити, з часом мають труднощі і проблеми. Сучасна ментальність, і це не лише в Церкві, але й в світі, така, що кожен хоче не лише належати до котрогось руху, клубу, тощо, але бути активними, реалізовуватися. Проте часто парафіяни залишаються лише глядачами: сьогодні мені сподобалося богослужіння, проповідь священика, а завтра – ні. Але коли парафіяни мають якесь заангажування, є активними у власній церкві, то вони перестають бути спостерігачами, а є stakeholder-ми. Коли моя віра для мене щось означає, то я не лише приходжу до храму, коли мені вигідно, ніби то якийсь театр чи концерт. Коли ми є активними членами Церкви, і коли священик запрошує до активної участі в житті парафії, і шукає в кожній особі властиві їй дари, там є щастя. Бо там є Христос.

Ви є перший раз в Паризькій єпархії, Ви вже відвідали кілька точок: Ліон, Паризьку катедру, Санліс, Тезе, Арс. Які є Ваші перші враження про єпархію?

Це історична частина світу і Церкви. Наприклад, в Ліоні ми молилися на гробі св. Іринея. Ми вчилися про нього, але бути там, де він проповідував – це щось надзвичайне. Моя віра від цього дотику стала актуальнішою. Також, мені стає підтримкою, дивлячись на Паризьку єпархію і те, що вона намагається робити. Це не початок, а лише продовження, того, що було в перших століттях. І ви продовжуєте проповідувати Боже слово, ви не починаєте ex nihilo (з лат. – з нічого), це не перші кроки, це продовження того, що вже було. Очевидно, що ви є в процесі відновлення нашої Церкви тут. Я маю дуже гарне враження. Та дійсно я бачу у вас Живу парафію, чи, можна сказати, Живу єпархію.

Одна з викликів, які стоять перед Паризькою єпархією –  залучення людей, які не є українцями. Українська канадська церква відома тим, що багато не українців приєдналися до неї. Які є рецепт Вашої єпархії, інших єпархій в Канаді?

Колись, якби неукраїнці зайшли до наших парафій, то парафіяни би дивилися, і казали: “Ви напевно помилилися, ваша парафія через дорогу” (сміється) Але тепер навпаки: їх привітали б, кажучи: «Гарно, що ви прийшли». Вони показали б їм храм, пояснювали б іконостас, іконографію, спосіб нашої молитви. Ментальність цілком змінилися. Ми маємо семінаристів в Едмонтонській єпархії, що не мають українського походження. Хтось приходить через шлюб. Ми маємо гарні нагоди, щоб поширити наш спосіб молитви у візантійському обряді, якщо будемо щирими, якщо будемо відкритою Церквою. І там буде наше щастя. Так само тут, у Франції. Є так багато людей, що не знають і не мали нагоди зустрітися з Христом. Ми можемо їм допомогти. Але так може статися, якщо будемо відкритими до всіх, а не лише до етнічних українців.

Потрібно, щоб вони чулися як вдома. Бо Церква не є сектою чи закритим клубом, щоб існували якісь критерії, щоб стати стати Її членом. Церква завжди відкрита на всіх. У цьому правдиве значення слова “католик”, воно включає всіх.

Розмовляли диякон Володимир Радько і Мар’яна Карапінка

Служба комунікації Паризької єпархії