Кінець року, мабуть, спонукає на підсумки кожну людину. Дозвольте поділитися з вами своїми особистими думками, може надто особистими. Mоже якраз стануть вони приводом для спільної новорічної призадуми.

Маючи кілька днів затишку в домі моєї 90-літньої Матері, яка й надалі залишається моєю духовною наставницею, я відчуваю вдячність за великі Божі благодаті, отримані в 2016 році. У родині — мир, в єпархії — щире бажання розвивати нашу маленьку місцеву Церкву, яка розсіяна в п’яти країнах, університет мужніє і потішається чіткою підтримкою Патріарха Святосла

ва і тисяч доброзичливців, а в душі — відносний спокій. Незважаючи на усі власні особисті немочі та невдачі, негаразди та страждання в Україні і світі, труднощі в емігрантському житті, я відчуваю себе більш–менш на місці.

Як добре мати Маму і родинний дім! Як добре відчувати тепло рідної парафії! Мама старенька і хворіє. Щоб полагоджувати практичні потреби, приїжджаю часто до родинного дому. Однак не йдеться про якийсь синівський обов’язок чи моральний примус. Я хочу тут бути, і Богові дякую, що можу. Як солодко пройтися полями і лісом, якими я гасав в дитинстві, як вдячно стати на тому ж місці, де мене хрестили, перед шестиярусним іконостасом у рідній 100–літній сиракузькій церкві св. Івана Хрестителя. Ловлю себе на тому, як моє серце переповнює вдячність: від початку життя на цьому світі, від начала життя в Христі, постійний супровід добрих людей, постійні благодаті від Бога.

А у Парижі ласки помножуються. Бо люди поруч.

Паризька єпархія є справді живою, скромною, але правдивою. Часом потрібно неймовірних зусиль, щоб «молекулу просунути міліметр», але зрушення таки є тихі і надихаючі. Я особливо вдячний братії моїх священиків, яка не жаліючи часу, труду і коштів долає відстані, щоб бути разом, та різні матеріальні, соціальні, мовні перепони, щоб віддано служити в розсіянні сущим. Пишаюся нашими священиками і їхніми родинами, нашими монахинями, шаную і люблю їх, радію їхніми, для світу може непомітними, подвигами, вдячний їм за довіру і любов у відповідь.

Їхній фронт боротьби невидимий і непростий. Звертаючись до наших душпастирів, Блаженніший Святослав якось сказав, що він більше переживає за священиків в західній Європі, ніж за капеланів на фронті, бо в нас духовна небезпека грізніша. У його словах немала правда: нелегко служити в найсекуляризованіших країнах світу, до болю складно бути членом клиру в країнах, де антиклерикалізм належить як до бонтону і чим раз більше до законодавства. Для цього потрібні смирення, скромність життя, гумор і велика благодать.

Я вдячний нашим отцям, монахиням, парафіям і вірним, які докладають великих зусиль щоб спільно плекати віру на поселеннях, виховують дітей, молодь і дорослих та жертвенно допомагають воїнам і капеланам на фронті, сиротам і пораненим, зубожілим братам і сестрам в Україні. Скільки надіслано машин швидкої допомоги, одягу, харчів, медикаментів і просто важко зароблених грошей. Водночас я дякую, що вони «тримають наш фронт». Зброя наша м’яка—молитва, спів, взаємна доброзичливість—але виборює вона найважливіше: любов до Бога і ближнього. Спасибі владикам з України, які надсилають нам місіонерів. Два роки тому було дев’ять душпастирів, тепер – 22. Дякую єреям і вірним, які відкрили 14 нових місій – була 21, тепер 35. Це не просто цифри: у людей буде Різдво, Великдень, росте надія на життя, на спасіння—у Франції, Бельгії, Швейцарії, Люксембурзі та Нідерландах.

Тішуся, що як гірчичне зерно Царства, єпархія росте. Миряни в різних країнах і містах гуртуються. Зокрема мирянки як мироносиці спішать веселими ногами сповіщати Добру Новину. Цими днями вона звучить: «З нами Бог!». Невтомними руками камінчик за камінчиком складають мозаїку нашої церковної громади, соборують, розвивають душпастирський план єпархії , переживають через брак приміщень, палко прагнуть плекати спільноту — з правдивою солідарністю з Україною і бажанням вселенської єдності всіх людей доброї волі. Праці непочатий край. Жнива великі, робітників—і ресурсів—таки мало. Можливо і єпископ не завжди справно вміє покерувати. На загал, йому прощають, його терплять, бо на то нема ради. Дехто нарікає, навіть люто. Але караван їде…

З добром і благоволінням щомісяця до нас приїжджають владики зі сходу і заходу, католики і православні – підтримують нашу крихітку-єпархію. Доцінюємо вашу увагу до нас.

Дякую кожному добродієві, який протягом цього року долучився до розвитку єпархії – молитвою, працею, пожертвою. Вас немало і ви щирі та щедрі!

До великих добродіїв єпархії належить Український католицький університет, який і сам зазнав неймовірного добродійства. Цього року посвячений Храм Божої Премудрості, будується бібліотека, відкрито чимало прекрасних навчальних програм і дослідницьких проектів. Виходять знакові книги. Завершена семирічна кампанія збору коштів на розвиток, яка виявила широку, практично світову підтримку. Щедрість щодо Університету виходить поза межі конфесій, етносів та географії. Спільнота намагається з якнайбільшою відповідальністю ставитися до довіри, яку їй виявляють.

Дітище росте, дозріває. Яке це вдячне відчуття, коли розумієш, що найважливіше твоє завдання — просто не заважати. Від ректорату, викладачів, працівників і студентів променює позитивом, енергією. Вони жертвенні і життєдайні, одні досить, другі дуже, деякі ще більше. Разом ми творимо спільноту, яка за словами Блаженнішого Святослава є “доброю новиною в Україні, з України, для Україна…а добрі новини сьогодні набрали стратегічно значення.” Дуже багатьох ви, укуківці, підносите на дусі. Бачив це на власні очі в різних країнах, на різних континентах. Сам це цього року особливо пережив. Нехай вас благословить Господь. Тримайте високо планку духовну, моральну, академічну. Тобто, ще вище. Як заповідав Блаженніший Любомир: “не жалійте себе.” Плекайте єдність, бо ворог дуже хоче її підкосити.

Великою честю бути членом Великого і Постійного Синоду УГКЦ. Церква долає гострі виклики війни та глобального духовного сум’яття. Бути учасником еволюційних трансформацій, системної праці це неабиякий привілей. Головне, що серед архієреїв зберігається мир і взаїмна пошана. Блаженніші Сватослав і Любомир — великий наш скарб! Дай Боже, щоб так було всюди в країні, суспільстві, в політиці та бізнесі.

А скільки за рік досвідчив у цих спільнотах правдивої любові і радості! Хто не чув і не знає, того запрошую до Парижа, до нашого єпархіального дому, до Люрду, до Санлісу, до студентського колегіуму і університетської церкви, до друзів в «Емаусі».

Прийдіть і подивіться, стане ясно, чому я Богові дякую за цей рік і за цих людей.

Дякую і молюся. І задумуюся як краще своє мале, чим раз коротше, життя посвятити Богові і ближнім, як голосніше промовити про кривду в Україні, про гідність українців, як ефективніше простягнути руку солідарності і допомоги, як уважніше в тиші слухати, що говорить Господь…

Це великий дар мати людей, добрих людей, друзів, у яких ти вдома, гостинні обійми, коли мандруєш, відданих соратників і щедрих добродіїв.

Мати Маму на землі і Бога на Небі. Бога, Який заради нас, кожного з нас, з неба сходить на землю. Господь поруч. З нами Бог!

За все це дякую. Дякую за вас!

Христос рождається! Вітаю з прийдешнім! Нехай Бог благословить!