Є моменти, які не забуваються. Миті, що закарбовуються в пам’яті теплими хвилями, гріють серце в зимовий вечір і лікують перевтому. Це як стежка від бабусиної хати, перший клас чи автомобіль. Таким емоційним сплеском стала для мене і паризька подорож. Чому вона мене так вразила? Можливо, тому що з прохолодної домівки я потрапила у квітуче царство, а може, тому що ми гостювали у невипадкових людей.

Станція Château de Vincennes. Затишний будиночок, білі стіни, акуратні меблі. Нічого зайвого – у цій простоті і ховається розкіш. Зовсім нещодавно все виглядало набагато скромніше. Тепер цей будинок знаходиться в розпорядженні нашої єпархії в Парижі. Господарем дому є українська громада, каже Владика Борис Гудзяк. Тут завжди радісно і людно, та в повітрі витає неймовірна повага один до одного. І любов. Та, у силі якої нам щодня треба вправлятися.

Окрім того у Франції нас зустрів Великдень. І на питання: «Ну як відсвяткувала?», кажу: «Я не відзначила Пасху, я її прожила». Чи не вперше по-справжньому.

Бо як ми зазвичай святкуємо Великдень?

Добре, якщо до церкви йдемо помолитись, а не лише освятити кошики. А насправді Великоднє богослужіння є чимось особливим, його треба відчути. Коли ти рано-раненько спросоння, але в передчутті чогось великого, йдеш до церкви, вдихаючи прохолодне повітря, а назад повертаєшся серед білого дня – піднесений і якийсь новий. Особливо переповнюють емоції в момент, коли священик каже вперше “Христос Воскрес!”, а люди радісно “Воістину!” Ти навіть не до кінця розумієш природу свого хвилювання і очі світяться: чи то від сліз чи від радості…

А потім застілля. Багато застілля. І довго. Шинка, паска, ковбаска… І чарка під рукою: друга, третя. Душевні розмови, а господиня подає страви ще і ще. А згадайте підготовку до свята. Коли сім’я працює лише для того, щоб потім це все з’їсти. Відбувається так: десь із середи жінки складають список страв, а чоловіча половина «громади» заколює свиню (бо без свині то ж не свято). А потім, звісно, викликаємо Містера Пропера, і гайда за прибирання! Так, щоб Ольга Фреймут оцінила на золоту відзнаку.

Єдине, чим я захоплююсь в цьому процесі – випікання пасок. В хаті має бути ідеальна тиша. Запашне тісто і майстерно виліплені маминими руками хрестики лягають у форми, мандрують до печі, а звідти повертаються смачними хлібами. Це наче процес становлення людини, яка має пройти через певні випробування, щоб стати кимось. Після випікання пасочки чекають неділі в окремій кімнаті під чистим заквітчаним рушником.

Великий день – свято, коли Христос Воскрес. Коли Той, хто віддав своє життя на муки заради нашого спасіння, заслужив в Отця світлий кінець – вічне життя у небі. Щороку я задумують над тим, як нівелюється все духовне навантаження цього свята. Як для людей Пасха стала просто ще одним приводом смачно поїсти і випити.

Та цьогоріч я зрозуміла: не можна узагальнювати. Треба досліджувати, пізнавати самого себе і світ навколо. І не лише шляхом пошукової системи в мережі інтернет. До катедри св. Володимира Великого на Великдень приходить близько трьох тисяч людей, що викликає суперечливі відчуття. З одного боку, тішуся, що українці там мають свою спільноту, а з іншого – шкода, не вдома. Хочеться, щоб усі ми так на Україні могли і вміли любити один одного, поважати і підтримувати так, як люди там. Мабуть, на чужині, гостріше відчувається нестача батьківського тепла. Але це вже зовсім інша історія.

Ярина Семчишин

студентка 1(5) курсу Магістерської програми з журнаслітики

Українського Католицького Університету у Львові

Підчас Великодня 2017 року в гостях у Парижі були студентки Школи Журналістики Українського Католицького Університету.