Гл 4,4-7

Коли люди щось обіцяють, сподіваємося, що дотримаються слова. Яке ж наше розчарування, коли хтось не виконає своєї обіцянки! Але Бог завжди дотримується слова. Господь сповняє свої обітниці, починаючи з раю.

Коли Адам і Єва, згрішивши, спричинили смерть і терпіння всьому людському родові, Господь пообіцяв послати Спасителя, щоб людей урятувати. Упродовж сторіч Бог виховував вибраний народ, щоб вони зуміли прийняти цього Спасителя. Врешті, після довгих років очікування, прийшов час на його прихід. «Якже сповнився час, – пише святий Павло у посланні до галатів, – Бог послав свого Сина, що народився від жінки» (Гл 4,4). Не послав свого заступника, не послав ангела, чи пророка, чи когось іншого, послав власного Сина, що став людиною і взяв на себе всі наслідки людського життя.

Павло продовжує, кажучи, що Христос викупив нас із рабства гріха (див. в. 5). Тут він уживає стародавній образ продажі рабів на базарі. Приходили багачі, купували собі рабів і рабинь, яких брали до себе до хати, ті ставали їхньою власністю, пани могли робити з ними, що завгодно, навіть убити, і ці раби й рабині мали служити своєму панові.

Христос у подібний спосіб викупив нас із неволі, та не з людської неволі, а з неволі гріха, неволі диявола, і не для того, щоб ми залишались рабами, але «щоб ми прийняли усиновлення» (в. 5), щоб ми стали дітьми Божими. Це наша гідність! Саме це святкуємо у Різдві Христовому. Спогадуємо не лише те, що 2000 років тому Христос прийшов у світ у Вифлеємі, але, в першу чергу, величаємо глибоке таїнство: Бог народжується в серці кожного і кожної з нас – тут і тепер.

Щоб Різдво святкувати, нам потрібно вже тепер жити як діти Божі, не як раби гріха. Та ви, можливо, скажете: Ну добре, ми – діти Божі, це все гарно звучить, але ми далі немічні, далі грішимо, хоч і сповідаємося, і обіцяємо виправитися. Як це розуміти, що ми – діти Божі?

Коли Христос викупив нас із неволі диявола, то він не звільнив нас із наслідків гріха. Це так, як би ми були в гостях і пили вино, і раптом вино розлилося на скатертину. Звісно, перепрошуємо господиню, нам прикро, ми не зробили цього навмисне, так лише сталося. І очевидно, що господиня нам простить, скаже нам не тривожитись – але ж пляма залишається! Так воно з нашим духовним життям. Ісус викупив нас із неволі гріха, але наслідки гріха залишаються, і тому нас іноді тягне до зла. Саме тому потрібно боротися зі собою, із гріхом, що нас опановує. Це не легко, бо ми не звільнені від наслідків гріха, тільки з рабства гріха – тобто, хоч іще співживемо з гріхом, але намагаємось не співпрацювати з гріхом.

Треба завжди пам’ятати про свою правдиву гідність, що ми є Божими дітьми. Тому що «Бог послав у [наші] серця Духа Сина свого», можемо звернутися до Бога чудовими словами: «Авва, Отче!» (в. 6), що означає не лише «Тату», але «Татусю». Це інтимний спосіб звертання дитини до батька – «Авва-Отче», а ми кажемо: «Отче наш». Це велика гідність! Хоч ми ще терпимо із наслідків гріхів, однак, коли боремося, намагаємося жити як діти Божі, тоді справді живемо вірою. І тоді все те, що робимо в церкві має сенс – свята, які святкуємо, молитви, які мовимо, таїнства, які отримуємо – бо вони допомагають нам рости у Бозі.

Дорогі сестри і брати, святкуючи Різдво Христове, вітаю Вас усіх, Ваші родини, Ваших найдорожчих, увесь Божий народ, і всіх людей доброї волі, і бажаю, щоб кожен і кожна з Вас, і всі ми разом пізнали свою гідність: Христос народився, щоб зробити нас дітьми Божими, – щоб ми жили з цією гідністю.

Санліс, церква святих Бориса і Гліба, 25 грудня 2020 р.
Париж, катедра святого Володимира, 7 січня 2021 р.