Ефесян 4,1-6

Святий Павло закликає християн, у посланні до ефесян, «поводитися достойно покликання, яким вас візвано» (4,1). Що це за покликання? Кожна людина має своє покликання, кар’єру, функцію – хто працює на полі, хто на заводі, хто продавцем, лікарем, священником, монахом чи монахинею – кожен з нас має своє. Але одне покликання вище за все, це – бути дітьми Божими, бути з Богом, жити з Богом, жити Богом. Ось покликання, до якого ми призначені.

Павло нас повчає, як потрібно поводитись, щоб жити в Бозі. Найперше, «у повноті покори й лагідности, з довготерпеливістю» (Еф 4,2). Покора є важливою чеснотою. Ми осуджуємо, критикуємо одні одних, часто забуваючи, що, у першу чергу, ми самі грішні. Мовимо це в молитві перед святим причастям: «Ти прийшов грішників спасти, з яких перший – я». Однак, чомусь ми тому не віримо і тому осуджуємо ближнього, мовляв, він гірший від мене. Нам потрібно покори, щоб визнати свій стан перед Богом. Ми всі однаково грішні перед ним! Коли визнаємо це, тоді можемо бути лагідними супроти інших, бо розуміємо їхню неміч, як розуміємо і свою. Лагідність притягує людей, загоює рани, допомагає їм мінятися, ставати кращими. Знаємо це по собі: коли хтось до нас звертається брутально, навіть не хочемо його слухати – відвертаємося і йдемо геть. Але коли людина говорить до нас з добротою, лагідністю, навіть якщо скритикує, але з любов’ю, тоді ми готові послухати. Такими треба й нам бути щодо інших. Слід також вправлятися в терпеливості. Ми – люди компютерного віку. Хочемо, щоб компютер швидко ввімкнувся і подав нам те, що шукаємо. Ще й думаємо, що так у житті має бути. Але так воно не є! На все потрібно часу. Дитина дев’ять місяців росте в лоні матері. Згодом потрібно ще 15-20 років, щоб її довести до дозрілости. Кожному потрібна терпеливість. Нікому не є легко мінятися чи щось здобувати. Знову ж таки, ми по собі знаємо, як важко змінити свою поведінку. Так як треба мати терпеливість зі собою, так треба її мати і з іншими.

Друге, Павло каже: «терплячи один одного в любові» (там же). Усі люди мають хиби, але пам’ятаймо, що й ми маємо своїх демонів. Нам дещо не подобається в іншій людині, але чи я колись подумав, що, може, їй щось не подобається в мені, у моїх словах чи поведінці? Вони мене терплять. Так само й мені треба їх терпіти, але не з відразою, тільки з любов’ю, як каже Павло. Бо лише тоді можу допомагати їм мінятися, ставати кращими.

Вкінці, Павло каже «зберігати єдність духа зв’язком миру» (в. 3). Коли хтось нам щось злого зробить, ми хочемо на ньому помститися, вимагаємо покарання. Тому сваримося, зі злістю ставимося до інших – це все форма помсти. Хочу його покарати, бо він мені зробив прикрість. Натомість Павло спонукає нас зберігати єдність зв’язком миру. Якщо хочемо з людиною примиритися, це можна зробити лише любов’ю та миром. І, навпаки, якщо розпалюємо конфлікт, бажаючи настоювати на своїй рації, тоді не буде миру.

Дорогі сестри і брати! Як нам це осягнути, стати такими, як велить святий Павло? Фундамент уже маємо: «Одне бо тіло, один дух, а й в одній надії [нашого] покликання, яким [ми] були візвані. Один Господь, одна віра, одне хрещення». А понад усе – «один Бог і Отець усіх, що над усіма і через усіх і в усіх» (в. 4-6). Ось джерело нашої сили, щоб і ми могли «поводитися достойно покликання», до якого нас призвано. Слід пригадати собі, що ми є одним тілом з Богом і з людьми. Коли палець болить, не кажемо його відрізати. Кожна частина тіла є потрібною. Так само кожна людина має бути важливою для нас, маємо про всіх дбати, кожному бажати добра – того самого добра, що ми собі бажаємо. Пам’ятаймо про свою єдність із Богом і про своє покликання жити в тій єдності. Коли самі будемо в ній перебувати, тоді включимо також і наших ближніх.

Санліс, церква святих Бориса і Гліба, 22 листопада 2020 р.
Париж, катедра святого Володимира Великого, 29 листопада 2020 р.