Послання до галатів 2,16-20
Коли читаємо Святе Письмо, іноді падають нам в око деякі протиріччя. Ісус, наприклад, каже: «Мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його» (Ів 14,27). А на іншому місці каже: «Не мир прийшов я принести на землю, а меч» (Мт 10,34). Це може нас занепокоїти, не знаємо, як це розуміти. Чи це є оправданням для протестів, які відбуваються у світі, де люди вживають насильство? З певністю – ні, бо Святе Письмо слід завжди інтерпретувати в цілості Божого Слова, не вириваючи речення з контексту.
Отож, що Ісус мав на увазі, коли казав: «мир даю вам»? Ісус хотів примирити людину з Богом. Адам і Єва відкинули Бога, зруйнувавши через гріх Божий план для створіння. А сам Господь хотів це направити, примиривши людей зі собою – за посередництвом свого Сина. Але цей мир не приходить будь-якою ціною. Божий мир не може настати шляхом насильства, несправедливости, гріха, нечесности, неправди. Тому Ісус приносить «меч», щоб воювати проти зла, неправди, нечесности, корупції, проти гріха. Мир щойно тоді буде правдивим, коли буде оснований на правді, любові і справедливості.
Такий приклад протиріччя маємо і в сьогоднішньому читанні апостола. Павло пише, що не ділами закону оправдовується людина, а лише вірою в Бога. Однак учора на Літургії Павло закликав, у другому посланні до Коринтян (5,1-10), щоб ми намагалися «з усіх сил [Богові] подобатися… Всім бо нам треба з’явитися перед судом Христовим, щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре, чи зле» (в. 9-10). Отож, як нам жити, що маємо робити? Чи чинити добрі діла, щоб подобатися Богові, чи лише вірити в Бога? Знову ж таки, треба брати до уваги цілісність Божого Слова.
Віра – це не визнати, що Бог існує, а жити, як завгодно. Якщо справді вірю, що Бог існує, є моїм Творцем, моїм Спасителем, то перша моя реакція має бути богопоклоніння. Я повинен Господа слухати і дякувати йому, бо він буде мені прощати мої гріхи, і це його прощення здобуде для мене вічне життя, небо. Усі ми – грішні й немічні люди; грішимо не тому, що хочемо, а тому що немічні. Але коли каємося, перепрошуємо Бога, він усе прощає. Тому ніколи не треба знеохочуватися, коли ми висповідалися, але усвідомили, що, може, на другий тиждень знов впадемо в ті самі гріхи. Треба, натомість, боротися. Не можна нічого не робити, бути байдужим, іти по лінії найпершого опору і далі грішити, щоб опісля висповідатися, і так усе буде в порядку – абсолютно ні! Бо Бог прощає нам не для того, щоб ми далі грішили. Це було б нелогічно. Уявіть собі людину, яка лікується в лікарні, а потім повертається додому і знову робить те, що спричинює її хворобу. Навіщо лікуватися? Бог прощає, коли жалуємо за свої гріхи і постановляємо поправитися, намагаючись поборювати нашу гріховність. Саме тут входять наші добрі діла, тому що вони є виявом нашої віри. Віримо, що Бог є добрий, що нам простить, і тому наперед дякуємо йому і намагаємось жити по-божому. Ось це – життя віри, завдяки якій спасаємося, намагаючись подобатися Богові і чинити діла Божі.
Усе гарно звучить, але як це здійснити? Знаємо свою неміч і гріховність, отже, як жити вірою? Саме це пояснює Павло, коли каже: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гл 2,20). Ось ключ розуміння.
Яким мають бути наші стосунки з Богом? Вони не мають бути страхітливими, як відношення дітей до вчителів, мовляв, якщо ми не написали завдання, то вчитель нас покарає. Бог не стоїть над нами, як наглядач, щоб перевіряти й карати нас. Не так треба уявляти наші стосунки з Богом. Радше треба виробляти в собі приязні відносини, любовні стосунки з Богом. Коли хлопець любить дівчину, шукає нагоди, щоб бути з нею, а вона з ним, вони подзвонять один одному, разом проходжуються по парку, прагнуть спілкуватися. Таких стосунків слід плекати з Господом Богом: щодня треба з ним говорити; коли чогось не знаємо, спитатися його; коли щось нам потрібно, попросити його; коли не маємо сили, покладатись на нього; коли щось злого зробили, перепросити; завжди дякувати йому, наслідуючи його милосердя. Будемо до Бога найближче, коли жертвуємо йому наші страждання, єднаємо їх із страстями Ісуса Христа. Коли «вмиратимемо» для гріха і «житимемо» для Бога, тоді зможемо разом з Павлом сказати: «Живу вже не я, а живе Христос у мені».
Париж, катедра святого Володимира Великого, 1 листопада 2020 р.