Діяння апостолів 11,19-26.29-30

Розповіді в Діяннях апостолів говорять про те, як Святий Дух керував Церквою, щоб вона поширювалась, за словами Ісуса, «аж до краю землі» (Ді 1,8). Після гонінь «з приводу [каменування]Стефана» (11,19; див. 8,1), християни розпорошились не тільки по Палестині, але й дальше: «аж до Фінікії, Кіпру та й Антіохії» (11,19), усюди проповідуючи слово життя, навертаючи людей до Христової віри. Хоч одні проповідували тільки юдеям, інші «промовляли й до греків, благовістуючи їм Господа Ісуса» (в. 20). А коли звістка про це дійшла до Єрусалиму, старші Церкви послали до Антіохії Варнаву, який, у свою чергу, привів із Тарсу Павла, щоб допомогти в євангелізації народів (в. 22-26). Це настільки позитивно вплинуло на населення, що «в Антіохії вперше учнів названо християнами» (в. 26) – послідовниками Ісуса Христа. 

Що говорить нам цей образ? Він розповідає про взаємну доброзичливість древніх християн. В історії сотника Корнилія, юдео-християни спершу прискіпливо дивились на Петра, який спілкувався з язичниками. Відтак у Церкві почали розуміти, що слово боже не було виключно для вибраного народу, а звернене до всіх. Тому Церква посилила свою євангелізаційну місію до поган. Ця проповідь привела учнів Христа до розуміння потреби благодійности. В Антіохії збирали допомогу на бідних і голодних у Єрусалимі, «пославши її старшим через руки Варнави й Савла» (в. 30).

Дорогі сестри і брати, Боже слово вчить нас про важливість і вартість спілкування. Ми – соціяльні створіння, самі не прийшли у цей світ, та й упродовж життя залежні одні від одних в усьому. Це не тільки наша природа. Людські стосунки віддзеркалюють відносини між трьома Особами Божими. Отець родить Сина і Син робить усе, що Отець йому каже; любов між ними не є сентиментом, а Особою – це Святий Дух. Їхня любов і єдність такі великі, що ці три Особи – єдиний Бог. Вони вічно спілкуються між собою в любові.

Також і ми покликані будувати своє життя на прикладі стосунків між Божими Особами. У сім’ї плодом любови жінки й чоловіка є дитина, яку вони як батьки люблять, про неї дбають і опікуються. Але й у Церкві треба відтворювати Божу спільноту, ділячись доброю новиною про спасіння, яке Господь нам пропонує. Наслідком цього, допомагаємо одні одним у духовних справах, а також у фізичних і матеріяльних. Одним із засобів спілкування в нашій Церкві – це єпархіяльний собор. Він щороку відбувається в нашій єпархії і об’єднує вірних з їхніми священниками, богопосвяченими особами та єпископом. Багато-хто висловив своє вдоволення, що наші собори справді зблизили нас.

Тепер, дорогі в Христі, намагаймося у своєму щоденному побуті, особливо під час карантину, бути присутніми в житті наших ближніх із лагідністю, розумінням та жертовністю. Тоді рука Господня буде й з нами, і велике число буде тих, що увірують і навернуться до Господа (див. 11,21).

Париж катедра св. Володимира Великого, 17 травня 2020 р.