Проповідь владики Бориса Ґудзяка в 24-ту неділю після П’ятидесятниці в Соборі Паризької Богоматері

Послання Апостола Павла до Ефесян 2, 14-22 / Євангеліє від Луки 8:41-56

Листопадове вшанування пам’яті жертв Голодомору в Соборі Паризької Богоматері є традицією для української громади Франції. Вже чотирнадцять років у цей період ми молимося за жертв жахливого зла – штучного голоду, організованого радянським урядом на українських землях у 1932-33 роках. Хоча пам’ять від 4 до 10 мільйонів селян, фізично знищених через повільну тортуру голоду, десятиліттями замовчувалась у Радянському Союзі, сьогодні правда про них відкривається українцям і французам, як і правда про інші геноциди 20-го століття – вірменський, єврейський, камбоджійський, руандійський… Цього року ми особливо згадуємо також Ємен, де від військових дій та гострої гуманітарної кризи потерпають мільйони людей, а серед них – багато дітей.

Три роки тому до пам’яті жертв Великого Голоду в наших молитвах долучилася пам’ять про тих, які загинули під час Майдану та війни на Донбасі, захищаючи гідність і свободу України та Європи. Тільки за офіційною статистикою понад 10 тисяч чоловіків і жінок втратили життя, 2,5 мільйони стали біженцями.

Ми можемо говорити про наші минулі та сучасні катастрофи мовою статистики, називаючи величезні цифри, які вражають уяву. Але нехай розмах п’яти-, шести-, семизначних чисел не нівелює цінності кожної окремої особи, вбитої голодом, репресіями, війною та тероризмом. За кожною жертвою стоїть унікальний задум Господа, Його образ і подоба, Його любляча рука, яка створила кожного з нас. За кожною жертвою – історія роду, родини, стосунків, прагнень і надій. Звертаючись до Бога у стінах цього прекрасного собору, спробуймо розгледіти обличчя Андрія, Ганни, Антона, Федори, Марії чи Кирила, які загинули на Київщині, Одещині, Харківщині в чорному 33-му і з якими ми далі пов’язані навіть по вісімдесяти п’яти роках. Безліччю ниточок ми єднаємося з ними – через родинну історію, перекази та спогади, через підручники, архіви та хроніки, а насамперед – через нашу молитву та віру в Бога, який через смерть провадить нас до воскресіння. Тим ближчими є для нас образи новітніх жертв, які ще “вчора” ходили вулицями наших міст – Юрія Вербицького, Сергія Нігояна, Устима Голоднюка, Богдана Сольчаника, Василя Сліпака, Аміни Окуєвої…

Антилюдські тоталітарні режими прагнуть спотворити зв’язки між людьми, скалічити наші стосунки, щоб вони несли нам не підтримку, радість і мир, а страх, невпевненість і комплекси. Облуда та фальш були основою більшовицького режиму. За висловом історика Енн Епплбаум, “Велика жовтнева революція”, яка сто років тому встановила комуністичне панування в столиці колишньої Російської імперії, була не “великою”, а підступною, лукавою та нищівною для суспільства та економіки; не “жовтневою”, а листопадовою (за новим календарем вона відбулася 7 листопада); не “революцією”, а переворотом проти ліберально-демократичного уряду, який замінив царський уряд у лютому 1917 року.

Голодомор, крім безпосереднього вбивства мільйонів людей, мав стати ще й інструментом для духовного закріпачення інших людей, посіяти жах і недовіру. Рани, завдані Голодомором, досі болять нам, навіть якщо ми їх не усвідомлюємо. Так само рани війни на Сході України ще довго кривавитимуться, як тіло жінки з сьогоднішнього Євангелія від Луки, яка дванадцять років хворіла на кровотечу. Більшість українців ще довго відчуватимуть на собі болючі наслідки російської агресії – прямі чи непрямі.

У цих обставинах слова Ісуса Христа до кровоточивої жінки «Дочко, віра твоя спасла тебе, йди в мирі!» звучать для нас пронизливо, зворушливо, врочисто… і цілюще. У сьогоднішньому Євангелії Бог наближається до нас – хворих, зранених, стомлених від страждань, зневірених, навіть мертвих! – і спасенним дотиком зцілює, воскрешає тих, хто за людськими мірками не мав жодної надії.

Так і для нас – спадкоємців катастроф двадцятого століття, свідків сучасних авторитаризмів і тероризмів – дотик до живого Господа є незбагненними, таїнственними ліками. Зустрічаючись із Христом у святих тайнах сповіді та причастя, молячись, роблячи добро своїм ближнім, ми крок за кроком долаємо страх, недовіру, скепсис, цинізм. Темрява відступає перед пророчими словами Ісуса до батька мертвої доньки: «Не бійся, тільки віруй, і вона спасеться.» Вірою відбувається наше паломництво – від страху до гідності, від рабства до свободи, від смертоносного гріха до вічного життя з Богом. Молитовно доручаючи Божій опіці наших братів і сестер, убитих голодом чи зброєю, ми переживаємо особливу солідарність із ними – не в смутку та розпуці, а в мирі та смиренній надії на спасіння.

Сьогодні ми почули в посланні апостола Павла до Ефесян: “Отже, ви не чужинці більше і не приходні, але співгромадяни святих і домашні Божі”. Почувши ці слова, чи ж можемо ми жити в зневірі та комплексі меншовартості? Ці слова підносять нас, окрилюють, наповнюють тихою радістю – а разом із нами підносяться ті, чию пам’ять ми сьогодні вшановуємо. Їхню Богом дану гідність нездатні відібрати жодне насильство, приниження чи навіть смерть.

Нехай молитва за невинних жертв Голодомору, репресій та війни стане для нас життєдайним дотиком до Господа, який усе зцілює своєю безмежною любов’ю, лагідністю та милосердям.

«Не бійся, тільки віруй, і вона спасеться.»