Вих. 17/063

Всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям, преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам єпархії св. Володимира Великого в Парижі Української Греко-Католицької Церкви

Христос Воскрес!

З року в рік кожної Неділі розслабленого наша Церква звертає особливу увагу на тих, хто хворіє, а також молиться за них та за їхніх рідних. Протягом усіх віків Христова Церква піклувалася про недужих, виконуючи Господнє веління: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36). Усюди, де нужденні взивали про підтримку і співстраждання, християни служили хворим і вмираючим, не шукаючи вигоди з цього служіння. Церква завжди заохочувала до такої опіки, благословляючи відкриття лікарень, поспішаючи з проповіддю Євангелія стражденним. Наділена від свого Божественного Засновника всією повнотою дарів Святого Духа, Вона входить до приватних домів чи лікарень – будинків людської скорботи. Через проповідь Христа – слово втіхи й надії, турботу про недужих і вмираючих – посланці Церкви (священнослужителі) й миряни не залишають їх без духовної та тілесної терапії.

І сьогодні соціально-харитативна комісія нашої єпархії вкотре звертає увагу на потребу розуміти хворих людей та співстраждати з ними, пам’ятаючи, що сучасний християнин має обов’язок послужити хворому в його стражданні. Бо ж як написано у книзі Приповідок: «Плід людини – її милосердя» (Прип 19:22).

Людина страждає по-різному, і медицина не завжди може пояснити ці страждання. Навіть для найкваліфікованіших фахівців це таємниця. Страждання – щось набагато ширше, аніж хвороба, щось складніше і значно глибше, що криється у людській сутності. Є певна відмінність між фізичним і моральним болем, що має обґрунтування в тілесному й духовному вимірах. Медицина звертає увагу на фізичні недуги та вади людини, а не на її духовні потреби, які у хворого особливо загострені. Йдеться про потребу в любові, співчутті, розумінні, духовному підсиленні тощо. Тому так важливо підтримувати християнина, який має бути поруч, та допомогти хворому ближньому перенести його труднощі. Який не осудить, навіть якщо йдеться про специфічні захворювання, збагне суть питання, по-християнськи співпереживатиме разом із хворим та допоможе йому віднайти можливі психологічні розв’язки проблеми, ба, інколи не тільки психологічні. Дозволить відчути, що «Господь, добрий і ласкавий, і повний милосердя до всіх» (пор. Пс 86:5).

Окрім медичного піклування, хвора особа потребує любові, людського тепла, молитви й духовної опіки, що ними покликані оточити її близькі, рідні люди, а також і кожний християнин. Завдання ж здорової людини – розділити з хворим біль, а навіть інколи взяти його на себе. Св. Павло заохочує: «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних» (Рим 15:1). Найчастіше недужий відчуває самотність та найбільше потребує, щоби лише хтось був поруч, щоб тільки вислухав.

Слухати – це відгукнутися на одну з головних потреб людини: потребу в спілкуванні. Тому вміти слухати недужого – це великою мірою означає вміти розмовляти з ним, бути відкритим до нього, бути зрозумілим йому. Особа в сумнівах і вирі проблем зі здоров’ям має потребу комусь про це розказати, поділитися переживаннями й побоюваннями. Зазвичай недужому достатньо виговоритися, щоб настав момент тиші та спокою в серці. Адже коли людина послідовно розповідає про проблеми, то часто сама починає бачити вихід із важкого становища. А залишаючись сам на сам із проблемами – впадає у відчай, замикається та вже не бачить сенсу в житті. Дуже важливо допомогти людині відчути, що «Ласки Господні не скінчились, не вичерпалось його милосердя» (Пл. Єр 3:22).

Що “смертельніша” хвороба, то щільнішою є та страшна точка, у яку після оголошення діагнозу раптом зіщулилися час і простір життя недужого. Отож наше завдання – увагою, спілкуванням і піклуванням допомогти йому відвести очі від тієї магнетичної вирви та, відчувши опору нашої християнської турботи, побачити для себе новий горизонт і розгледіти власне нове майбутнє. Особливо коли хвороба невиліковна.

Важлива роль у доланні недуги належить душпастиреві. «Лікар при хворому – символ недуги; священик при його ліжку – символ людяності, символ Духа Любові».

Завдання душпастиря при хворому насамперед у тому, щоб достукатися до людського серця, розворушити віру, допомогти недужому відчути присутність Христа і з надією жити в іншому, новому стані. А цього людина може досягнути тоді, коли з вірою, щиро та з любові до Христа прийматиме Святі Тайни. І власне це вимагає великої чуйності й тактовності священика. До лікарні приходять не тільки ті, які приходять до Церкви, натомість там збираються люди усіх соціальних верств, політичних уподобань, ті, які вірують, і, які не вірують. Святі Тайни – це ніщо інше, як видимі знаки підтвердження життя та смерті Христа, що їх вірні бачать і приймають з рук Церкви.

Кожний хворий має пам’ятати, що прийняття Святих Тайн дає силу боротися зі стражданнями, а також силу прийняти їх, коли вони нестерпні, коли важко терпіти. Для хворого важливо брати участь у Святих Тайнах, бо це допоможе йому не лише прийняти недугу як стан і особливий дар Божий, через який можна найбільше уподібнитися до Христа, але і глибше усвідомити належність до християнської спільноти, яка молиться з ним і за нього.

Серйозна хвороба суттєво змінює систему координат і пріоритети людини – відпадає все суєтне, що раніше наповнювало життя, зникають випадкові приятелі та виявляються справжні друзі й істинно милосердні люди. Інколи хвора людина опускає руки, впадає в апатію, навіть втрачає бажання жити. Завдання священика – переконати недужого, що життя триває за будь-яких випробувань та загроз, і ніхто не має права його перекреслювати раніше від Творця. «Тому й ті, які страждають з Божого зізволення, нехай у доброчинності довірять вірному Творцеві свої душі» (1 Пт 4:19).

У День хворого ми повинні замислитися над тим, що зробити, щоб дати новий поштовх до поширення культури пошани до життя, здоров’я і довкілля. Що зробити, щоб якнайкраще послужити нашим хворим братам і сестрам, щоб бадьорість і надія стали щедрими дарами наших сердець, які допоможуть усім, хто хворіє та страждає. Цьогорічний День хворого переживімо як час молитви й роздумів. Будьмо милосердні, «як Отець наш Небесний» та «усяку журбу нашу покладім на Нього, бо він піклується про нас» (пор. 1 Пт 5:7).

«А Бог усякої благодаті, що вас покликав до вічної своєї слави у Христі, він сам, коли постраждаєте трохи, вас удосконалить, утвердить, зміцнить, утривалить. Йому слава й сила по віки вічні! Амінь». (1 Пт 5:10–11).

† БОРИС

Єпарх єпархії св. Володимира Великого в Парижі

Дано у Парижі

При катедральному храмі св. Володимира Великого

Дня 6 травня 2017 року Божого