— Яке місце посідає Україна у Вашому житті?

— Україна – це не лише Батьківщина моїх батьків. Не лише краса Карпат і мій любий Львів. Україна – це колиска культури, в якій мене колисала мама.

Це країна мого вільного вибору, де я прожив більшість свого дорослого життя  (від редакції: після здобуття докторату в Гарвардському університеті владика Борис Ґудзяк, який народився в США, вирішив переїхати в Україну, звідки походили його батьки, щоб працювати над відновленням Львівської богословської академії, яка була закрита радянською владою. Згодом Академія трансформувалася в Український католицький університет). В Україні працює моє улюблене дітище — Український католицький університет.

Україна — це драматична історія, надихаюча романтика, близькі, дружні стосунки, і одночасно травма минулого, яка спонукає любити і намагатися зцілювати – повільно, терпляче, з любов’ю.

— Опишіть роль Української Греко-Католцької Церкви у традиційному православ’ї.

— Свідчення УГКЦ для православ’я в Україні має два виміри.

По-перше, УГКЦ покликана бути одночасно православною і католицькою, східною, автентичною, помісною Церквою в католицькому сопричасті. УГКЦ – це вихід на католицький, тобто вселенський світ.

По-друге, це особлива якість свободи – свободи від держави, влади, кон’юнктури. Ця свобода гартувалася під час повної заборони, коли УГКЦ могла діяти лише в катакомбах (від редакції: УГКЦ була ліквідована радянською владою в 1946 році. Тоді ж було заарештовано весь провід. УГКЦ проіснувала у підпіллі до 1989 року). Ми зберегли цю свободу, і вона дозволяє УГКЦ – церкві меншості – бути лідером у суспільних і морально-політичних питаннях.

— Чим було обумовлено дуже складне становище УГКЦ за часів радянської влади?

— УГКЦ своїм буттям і своєю тотожністю виривалася з-під тоталітарного контролю. Крім того, вона захищала гідність свого народу, українського народу. Тому Сталін вважав, що необхідно її повністю знищити. Були заарештовані глава Церкви, всі єпископи, величезна кількість священиків і вірних, багато з них загинули мученицькою смертю у в’язницях і таборах.

Ті, хто нехтують або навіть топчуть гідність України і хочуть її підкорити, сприймають УГКЦ як загрозу і досі (УГКЦ має труднощі з діяльністю в окупованому Криму та на захоплених терористами територіях на сході України).

— Коли відбулися зміни у ставленні держави до УГКЦ в Україні? Чия це була ініціатива?

— Зміни – це процес. Наприкінці радянського періоду 25 років тому, а саме 1 грудня 1989 року, УГКЦ була легалізована. Це відбулося в рамках зустрічі Горбачова з папою Іваном Павлом ІІ.

Після легалізації Церква рік за роком грамотно і цілісно висловлювала християнську соціальну доктрину, пояснюючи взаємні стосунки Церкви і держави. Побачивши духовну, соціальну, інтелектуальну, освітню працю УГКЦ, державні чиновники і громадяни почали її шанувати. Сьогодні серед симпатиків УГКЦ є багато не греко-католиків: інтелектуали, художники, журналісти і те молоде покоління, яке було в перших рядах Революції Гідності.

Проте процес нормалізації стану УГКЦ в Україні ще не завершений. Наприклад, ніколи вона не була вповні реабілітована, і не було повернено майна, що конфіскували під час ліквідації 1946 року.

— Як ви розумієте роль УГКЦ у сучасній Україні?

— УГКЦ покликана розвивати і поглиблювати своє свідчення, утверджувати ті якості, які сьогодні найбільше потрібні. Наприклад, боротьба з корупцією означає, що греко-католики самі повинні цю корупцію витискати. Адже у греко-католицьких Львові, Тернополі, Івано-Франківську корупції не менше ніж в інших українських містах. Тобто греко-католики ще не всі святі.

УГКЦ має особливу можливість інтегрувати Україну і українців у ширший світ через своє католицьке сопричастя. Тут Церква має бути каналом для позитивних міжнародних явищ і фільтром інтерпретацій щодо малокорисних, а то й шкідливих феноменів сучасної глобальної культури.

— Як УГКЦ співіснує з офіційною владою?

— Церква повинна промовляти до влади чітко, зрозуміло, підтримувати її корисні ініціативи і бути конструктивно критичною. За всяку ціну Церква має зберігати свою моральну свободу перед владою і від влади – тоді вона зможе цій владі й усій Україні справді допомогти.

— Як УГКЦ ставиться до Української православної церкви?

— Для УГКЦ усі православні є братами і сестрами в Христі. Об’єднання православних в Україні – це офіційна позиція і щире прагнення проводу та членів УГКЦ.

— Як релігія впливає на сучасне суспільство?

— Сучасне українське суспільство, і суспільство взагалі, перебуває в новій, постсекулярній фазі свого розвитку. На Майдані ми знову почали відкривати таїнство людського життя і буття, глибоке значення і силу жертви. Ці поняття виходять за рамки раціоналістичного світосприйняття, яке характеризувало модерність.

Залишаючи століття прогресу і тоталітаризмів, які скептично або навіть радикально негативно ставилися до всього таїнственного, Божого, духовного, сьогодні ми бачимо, що релігія залишається константою в людському досвіді. Людське серце прагне Бога, вічності, любові, солідарності і сопричастя.

— Що Ви, владика Борисе, хотіли б сказати про українців у світовій історії?  

— З перспективи моєї єпархії святого Володимира (від редакції: владика Борис Ґудзяк очолює Паризьку єпархію святого Володимира Великого УГКЦ, яка опікується українцями-католиками у Франції, Швейцарії, Бельгії, Голландії та Люксембургу) хочу відзначити роль Анни Ярославни, внучки Володимира Великого. Мабуть, це перша особа з України, яка помітно вписалася в західноєвропейську і світову історію.

Сьогодні є потреба по-новому осмислювати місце України в світі. Українці поза Україною – це не збідовані, економічні чи політичні емігранти. Це в першу чергу королева Франції, яка знала кілька мов, ними читала, а її чоловік, король Генріх І був неписьменний.

Роль нашої території, нашого народу в загальній історії часто не помічали, замовчували, перекреслювали. Це зараз змінюється. Те, що вже рік всі медіа світу регулярно, якщо не щоденно, говорять про Україну, означає, що роль минулого України стане темою розмов, досліджень і нових інтерпретацій.

— Що важливіше для України: історична пам’ять чи розуміння перспективи?

— Як часто буває з такими питаннями, відповідь не може бути «або-або», радше «і-і». Країни, які стабільно розвиваються, не лише економічно, а й культурно та соціально, пам’ятають свою історію, і навпаки – забування про минуле ставить під питання розвиток. Чим більше ми розуміємо історію, наприклад, історичні причини нашої корупції, тим краще можемо шукати перспективних розв’язків та ліків для лікування наших болів, обмежень, щоб рости і розвиватися.

Сьогодні, враховуючи всі позитиви європейської спільноти, відчувається, що багато європейців призабули, якою ціною і на якій основі – культурній, моральній – будувалася їхня цивілізація. І помітно, що така амнезія підмиває фундаменти того, що зараз сприймається як належне. У подоланні цієї амнезії важливу роль відіграють українці. Своєю свіжою, до болю оголеною, зраненою тотожністю, яку годі ігнорувати, Україна і українці сьогодні ставлять запитання і європейцям, і росіянам, й іншим народам колишнього Радянського Союзу.

— Україна як частина світового співтовариства?

— За останні чверть століття відбулися епохальні зміни. Україна виявилася особливо відповідальною, високоморальною державою щодо питання миру у світі. Це перша держава, що добровільно позбулася ядерної зброї, яка є найбільшою рукотворною небезпекою для людства. Україна шанобливо ставиться до представників різних культур, рас, народів і мов, даючи приклад для багатьох країн, в яких існує переслідування за мовними, національними, релігійними чи расовими ознаками.

На рівні інфраструктури, інформації за 25 років годі надолужити тривале виключення України й українців зі свідомості і мереж міжнародного співтовариства, проте процес усвідомлення України, її інтеграції, на мою думку, вже невідворотній.

— Як УГКЦ представлена в українських діаспорах? 

— Може це прозвучить дещо нескромно, але не існує іншої структури, крім УГКЦ, яка б протягом останніх 140 років зробила так багато для того, щоб підтримувати наших емігрантів, їх організовувати, захищати і допомагати зберегти свою тотожність. У 1900 році було 3 греко-католицьких єпископи, сьогодні їх 51, і більше половини служить не в Україні. В Парижі, Лондоні, Мюнхені, Варшаві, Афінах, Нью-Йорку, Буенос-Айресі, Торонто, Мельбурні, Мадриді чи Римі українські греко-католицькі церкви і громади є найнадійнішими точками опори для наших емігрантів і поселенців. Церква організувала школи, молодіжні, жіночі рухи, культурне та інтелектуальне життя. У 60-80-тих роках патріарх Йосиф Сліпий (від редакції: після 18 років радянських таборів Сліпий опинився в екзилі на Заході) був, мабуть, найбільш ефективним послом щодо українських питань на всіх континентах.

Годі уявити українську діаспору без УГКЦ.

— Чи можливий Український Світ?

— Я думаю, що український світ як аналог до московського «русского мира» нікому не потрібен, тому що претензії, які закладені в цьому ностальгійному імперіалістичному понятті, не принесуть жодного добра. Нам свою присутність та усвідомлення України у світі треба плекати на зовсім інших началах та світосприйнятті.

— Яка, на Ваш погляд, історична роль Києва 1000 років тому і сьогодні?

— Тисячу років тому Київ був центром великої держави, яка тоді прийняла знаменне рішення і визнала християнську віру. З Києва випромінювалося все те, що лягло в основу нашої писемності, культури, моралі, що надавало глибокого змісту нашому фольклору і нашому побуту.

Цей історичний міф Києва, в позитивному глибинному значенні слова «міф», не затратився. Зі своєю географією, древньою архітектурою і населенням, яке особливо проявилося на Майдані, столичний Київ має чим поділитися і що артикулювати у ХХІ столітті і третьому тисячолітті.

— Що важливіше для суспільства: Держава або Громадянин?

— Знову відповідь «і-і». Держава, яка не дбає про громадянина, яка не концентрує зусилля задля його розвитку, гідності і щастя, є псевдодержавою. А громадянин, який не відчуває відповідальності щодо своєю держави, підмиває основу свого власного буття і майбуття.

 

Джерело: The Kiev Times