У венедектинському Шевтонському монастирі Воздвиження Чесного Хреста  (Бельгія) з 30 січня до 2 лютого тривав ІV Літургійний семінар Паризької єпархії на тему «Єпархія як школа молитви», а з 2 по 4 лютого – V сесія Єпархіального Собору, на якому було остаточно допрацьовано та затверджено стратегію розвитку Паризької єпархії до 2020 року під назвою «Христос – наша надія».

На запрошення владики Бориса Ґудзяка, в якості головного експерта-доповідача семінару і гостя собору до Шевтоню прибув владика Венедикт Алексійчук, єпископ-помічник Львівської архиєпархії, голова Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, доктор богослов’я. Після закінчення Собору владика Венедикт погодився дати інтерв’ю сайту Паризької єпархії.

  

• Преосвященний Владико, Паризька єпархія мало чудова нагоду приймати Вас тут, у Шевтонському монастирі, як експерта літургійного семінару та гостя єпархіального Собору. Скажіть, будь-ласка, якими є Ваші загальні враження від того, що Ви тут спостерегли та досвідчили?

Найважливіше, у чому я пересвідчився, це те, що тут люди зібралися разом в ім’я Господа нашого Ісуса Христа. Христос каже: «Де двоє або троє зберуться в моє ім’я, там і я серед них». Дуже важливо зібратися і зустрітися, бо кожен із нас має своє власне розуміння чи бачення чогось, але коли починаємо збиратися разом, дискутувати, обмінюватися думками, у нас зароджуються нові погляди. Тому, для мене найважливішим досвідом тут була зустріч. І на таких зустрічах ми всі, крім того, що слухаємо один-одного, маємо слухати і Бога. Бо саме тоді розпізнаємо, що власне Господь очікує від нас, та що є правдивим добром для всіх нас. З одного боку, це розпізнання у Бозі Божої волі щодо нас,  а з іншого –  це розпізнання цієї Божої волі у взаємодоповненні один одного.

 

• Зустріч Паризької єпархії розпочалася літургійним семінаром, а закінчилася – собором. Єпархіяльний Собор – важлива подія в житті єпархії, подія історична, канонічна, духовна. А чи можна стверджувати, що єпархіяльний собор, як такий, має і літургійний вимір, і що це також і літургійна подія?

Слово «собор» походить від церковнослов’янського «собиратися», а слово «літургія» походить з грецької, де теж має подібний сенс – збиратися разом для спільного служіння, справи. Отож, у своїй суті, це майже те ж саме, бо в обох випадках акцент ставиться на зібрання. Однак, літургія – це таке зібрання, де ми більше слухаємо Бога через богослужбові тексти, а собор – це таке зібрання, де слухаємо Бога який промовляє через тих, котрі довкола нас. Від самих своїх початків Церква розуміла, що собор – чудовий інструмент аби почути різні думки;  розуміла, що важливо соборно реагувати на ситуації, у які ставить її Господь. І тому ми собираємося, і пробуємо разом слухати Бога, і разом Йому служити. І як ми пересвідчилися, на соборі були як спільні зібрання, так і спільні богослужіння: Вечірня, Утреня, Божественна Літургія.

 

• На соборі, а також на семінарі, який ми відбували перед собором, Вам, Владико, ставили багато літургійних питань, які стосуються широкого кола проблем: від літургійної ідентичності УКГЦ загалом до дотримання конкретних богослужбових рубрик зокрема. Скажіть, будь-ласка: як відчути межу між потребою певного самовираження служителя в тому чи іншому контексті, потребою бути спонтанним в якомусь моменті з огляду на пасторальні рації, та необхідністю слідувати богослужбовим рубрикам? Це надзвичайно актуальне питання для діаспори, де дуже часто маємо непередбачувані обставини: внутрішня архітектура римо-католицьких храмів, обмежений час для богослужіння тощо. Отож, яка межа між можливістю священнослужителя діяти за принципом душпастирської необхідності і спонтанності, та вимогою строго слідувати богослужбовим уставам? Якими критеріями керуватися, щоби цю межу побачити?

Гадаю, що перший критерій – бажання дотримуватися богослужбових рубрик та шукати можливості для цього, бо хто шукає таку можливість – той її знайде, а хто шукає причину чогось не дотримуватися – також її знайде. Бо часто для недотримання чогось ми легко придумуємо собі власні ідеології. Отож, бажання дотримуватися рубрик – це перший критерій, про який питаєте, і який є фундаментальним.

Інша річ, що є всілякі унікальні і неповторні обставини. Для пошуку способу дії у них, по-перше, є в єпархії правлячий архиєрей, якому можна оперативно задавати питання, по друге, в єпархії існує літургійна комісія, мала б пропонувати певні інструкції, щоби регулювали різні випадки. Зокрема, вона мала б врегулювати, на чолі з правлячим архиєреєм, що саме може вирішувати сам священик не питаючи свого єпископа, а де мусить засягнути його думки.

Звичайно, дуже бажано, аби ці різного роду інструкції давали переглянути Патріаршій Літургійній комісії, які діє при Главі Церкви, бо ж Глава Церкви має право остаточних  рішень у ділянці регулювання літургійного життя. Отож, шлях дуже простий: виникають питання, священики завертаються до свого правлячого архиєрея, він дає доручення опрацювати ці питання єпархіяльній комісії, яка розробляє відповідну інструкцію, а правлячий архиєрей пересилає її Патріаршій літургійній комісії, котра дає свою експертну оцінку. На підставі тої оцінки може бути потвердження цієї інструкції не тільки правлячим архиєреєм, але і Главою Церкви для конкретної єпархії. Тоді уникнемо ситуацій, коли в одних і тих же нестандартних обставинах кожен священик діє на свій власний розсуд, та започаткуємо формування єдиної для єпархії літургійної традиції.

 

• В контексті цієї Вашої відповіді поясніть, будь-ласка, Владико, які б Ви ще бачили функції єпархіяльної літургійної комісії? Дозвольте висловити кілька думок у цьому напрямку. На жаль, такою є реальність діаспори, що навіть і ті скорочені варіанти богослужінь, які офіційно маємо, зазнають в наших обставин скорочень. Чи, скажімо, варто було б єпархіяльній літургійній комісії зайнятися впорядкуванням цих «скорочень із скорочень». Необхідність цих скорочень часто зумовлена обмеженим часом оренди римо-католицьких храмів та високою орендною платою, або й цивільними нормами, коли йдеться про позахрамові богослужіння (процесії) чи похорон. Наприклад, Чин похорону у нас фактично не служиться. Найчастіше, похорон відбувається так, що у храмі служимо (як правило, без домовини) Заупокійну Літургію з Малою Панахидою, у похоронному бюро над домовиною – Малу Панахиду із чином останнього цілування, а на цвинтарі – знову Малу Панахиду із чином запечатання гробу. В питанні про регулювання цих «скорочень із скорочень» не йдеться про те, щоби фіксувати, усталювати та закріплювати церковними документами такі незбагачуючі літургійне життя практики, а лише про те, щоби їх кваліфіковано впорядкувати, бо інакше священики з огляду на душпастирські реалії робитимуть це самі.

Я повернуся до моєї попередньої відповіді: інструкції мають це впорядкувати. Все-таки, ці випадки не є такими частими, і проблема не втому, що постають питання у зв’язку із ними, а проблема в тому, що на ці питання відповіді не шукають правильним шляхом. А коли на певні питання не дала відповіді церковна влада, то й священних і діє так, як він вважає за потрібне.

Я бачу два завдання літургійної комісії, яка є, як і будь яка інша єпархіяльна комісія, допоміжним органом для свого правлячого архиєрея.

Перше завдання – переклад текстів на місцеві мови, у вашому випадку на французьку і голландську. І тут треба йти по максимуму: не лише Божественну Літургію цими мовами видати, але й Чини Хрещення, Шлюбу, Похорону, а й навіть богослужбові тексти Часослова. Звичайно, це праця на десятки років, однак, тут не треба винаходити ровер. Гадаю, що на французьку мову усі ці тексти перекладені, а частина – й на голландську, тож і ними можна скористатися. І тоді згідно з «Інструкцією щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань і перекладів», після відповідник рецензій та консультацій в Патріяршій літургійній комісії Глава Церкви може їх затвердити.

Друге завдання літургійної комісії – це власне те, про що ми говорили: вивчення нюансів і особливостей літургійного життя в єпархії. З одного боку, для тих нюансів слід готувати інструкції, з іншого, – всіх можливих ситуацій інструкції ніколи не передбачать. Тому, літургійній комісія слід, як то кажуть, завжди «бути в темі», щоб оперативно дораджувати у тих чи інших ситуаціях своєму єписткопу.

Отож, підсумую: у далекостроковій перспективі літургійна комісія Паризької єпархії мала б зосередитися над перекладами богослужбових текстів на французьку і голландську мови, а в короткостроковій – готувати відповіді на конкретні проблеми та реальні запити щодо літургійного життя  єпархії: як літургічно слід поступати священику у тих чи інших непередбачених уставами випадках священичого служіння в умовах діаспори.

 

• До того, як відповідні богослужбові тексти чи інструкції будуть належно затверджені на найвищому церковному рівні, чи може єпархіяльний архиєрей, на підставі доробку літургійної комісії, видати якісь тимчасово діючі документи, що регулюють ще неврегульовану ділянку літургійного життя в єпархії?

Коли йдеться про богослужбові тексти, то єпархіальний архиєрей не може їх затверджувати, навіть і для своєї єпархії. Коли ж ідеться про інструкції, то загалом кажучи – так. Однак, це не стосується ймовірних інструкцій про додаткові скорочення уже скорочених богослужбових текстів, бо в даному випадку – це не є компетенцією єпархіяльного архиєрея.

Наприклад, ви згадували про Чин похорону. Відповідною інструкцією на єпархіяльному рівні можна було б врегулювати, як відслужити цей чин: скажімо, Парастас у похоронному бюро, заупокійну Божественну Літургію із останнім цілуванням – у храмі, Панахиду – на цвинтарі, чи якось в інший спосіб, як би то було доречно; подібно, стосовно Божественної Літургії: чи може священик служити її сам, чи може служити її в нехрамовому приміщенні, тощо.

Тому, не слід боятися ставити перед собою проблематичні питання, які ставить перед нами саме життя, а шукаючи на них відповіді, слід дивитися, як роблять греко-католики в Америці і Канаді, як роблять православні у Франції чи Бельгії. І коли будемо шукати відповіді, то знайдемо. Потрібно просто деякі речі випрацювати і прописати, і тоді ніхто не ставитиме питання.

Простий приклад: якщо у такій відповідній інструкції буде рішення єпископа, що перед храмовим святом має обов’язково бути відслужена Всенішна, тоді кожен священик, де б він не служив, шукав би і знаходив дві години, завчасно вирішивши питання пов’язані з орендою храму. Такого типу інструкція може бути підписана самим єпархіяльних архиєреєм без узгодження із Главою Церкви.

Що саме потребує узгодження у літургійній сфері з найвищою владою Церкви? З’ясувати це допоможуть каноністи. Усі ці єпархіяльні інструкції, як ті, котрі затверджуватимуться єпархіяльним архиєреєм, так і ті, котрі затверджуватимуться Главою Церкви для вашої єпархії, формуватимуть єпархіяльне партикулярне право єпархії, творитимуть певну єпархіяльну літургійну традицію.

Праця єпархіяльної літургійної комісії власне і має допомогти витворити певну єпархіяльну традицію, єпархіяльну літургійну культуру, єпархіяльне літургійне середовище.

 

• Владико, дозвольте запитання із дещо ширшої сфери. У першому тисячолітті, коли Східна і Західна Церкви були разом, між ними відбувалося ділення літургійною традицію, літургійною культурою, духовною спадщиною загалом. Скажімо, виникало на Заході якесь церковне свято, і потім – переходило на Схід, та навпаки. При цьому, Схід і Захід зберігали кожен свою власну ідентичність. Останніх півтисячоліття наша Українська Греко-Католицька Церква є у повному сопричасті із Церквою Заходу, і теж відбуваються між нами взаємні впливи, хоча, власне для нашої Церкви постають при цьому різні виклики. Отож, що таке у літургії латинізація, а що таке – взаємне ділення чи збагачення літургійною спадщиною?

У польській мові є гарне слово oddziaływanie, що можна перекласти як влив одних на інших. Я бував на зустрічах римо-католицьких харизматичних спільнот, які співали Ісусову молитву та молилися акафісти. У більшості нинішніх римо-католицьких храмів ви знайдете багато ікон. Що це є? Візантинізація?

Звичайно, взаємний вплив існував. Однак, нам важливо йти за принципом, висловленим Тарасом Шевченком: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». Важливо знати, ким ти є? яка твоя автентичність? який твій світопогляд? який твій спосіб життя? які твої духовність, культура? Тоді знатимемо, чи та деталь чужого тобі пасуватиме, а чи виглядатиме грубою латкою на фоні наших богослужінь. Отож, важливо найперше вивчати нашу традицію.

Проблема в тому, що не знаючи своєї традиції, своїх корінь, ми кидаємося часами у щось інше, думаючи, що воно є краще. Лише тоді коли ми глибоко розумітимемо нашу традицію, тоді зможемо правильно інкультурувати щось з іншої традиції. Інакше може статися те, що я називаю «уніятизм». Разючий приклад того, коли беремо щось на Заході і в себе кардинально переінакшуємо – так звані «григоріянки». У Латинській Церкві «григоріянка» – це тридцять заупокійних літургій за одну особу. В нашій Церкві нині є «григоріянки» за здоров’я, які служаться водночас за десятки людей. Бачимо, що, з одного боку, ніби запозичено західну ідея, з іншого, вона так перекрутилася, що цілковито втралися свій первинний сенс і виродилася.

Отож, лише розуміючи свою власну традицію, можемо пізнавати інші на предмет якогось можливого запозичення. Це так само, як із вивченням мови: лише  добре вивчивши свою рідну, можемо запроваджувати до неї іншомовні слова. А коли самі говоримо, як кажуть білоруси, “трасянкою”, то як можемо мати якісь судження про інші мови?

 

• Чи було б таким уніятизмом включення деяких латинських святих у наші календарі, зокрема, в літургійний календар Паризької єпархії. Наприклад, місто Париж має своєю покровителькою святу Женев’єву, яка вчинила тут у V ст. багато задокументованих аскетичних подвигів та чудес. Ми, греко-католики, перебуваємо на цій території. Чи маємо ми залишатися суто у своєму сакраментальному часі і просторі, а чи можнио входити і в цей сакраментальний час і простір римо-католиків, з якими ми у євхаристійному сопричасті? Адже, французькі католики вшановують нашого св. Йосафата Полоцького, і свято на його честь має високий літургійний ранг.

Це не є питання про латинізацію, бо святі не належать якійсь одній Церкві, – скажімо, лише тій, де вони були проголошені святими. Адже, і в нашому нинішньому календарі є багато давніх святих, які належали різним Церквам, як Східним, так і Західній.

Це є питання про започаткування почитання місцевих святих. З питанням про те, як започаткувати таке почитання місцевих, уже канонізованих Католицькою Церквою, святих, слід звернутися до каноністів. Очевидно, ініціативу може проявити Літургійна комісія, а правлячий єпископ – звернутися до Глави Церкви, яким може, після відповідних процедур, бути виданий Декрет для конкретної єпархії про включененя в її літургійний календар окремих римо-католицьких святих, враз із затвердженням текстів відповідних богослужб, ікони, тощо.

Отож, вважаю, що це можливо за такої схеми: подискутувати на єпархіальній літурігйній комісії, порадитися з каноністами, представити справу правлячому архиєрею, сформулювати відповідні прохання Главі Церкви.

 

• Продовжуючи тему особливостей життя в обставинах діаспори, дозвольте спитати наступне. На нашому літургійному семінарі Ви переконливо доводили, що коли хтось засмакує молитву, то у нього зникає проблема втрати часу на неї. Однак, у діаспорі часто є справді об’єктивні обмеження щодо часу, який можливо присвятити храмовому богослужінню, беручи до уваги ритми життя великих міст, вартість та умови оренди храмів, тощо. В різних контекстах вже звучали ідеї про те, що варто було б поєднати вечірнє богослужіння Вечірні та Божественної Літургії в одне ціле. Як Ви можете прокоментувати такі ініціативи?

Божественна Літургія спершу служилася ввечері, що й відображено в її нинішньому тексті: «Взяв чашу, по вечері, кажучи…», «Вечері цієї тайної днесь, сину Божий, мене причасником прийми…». З різних причин, а зокрема через розвиток практики євхаристійного посту, Божественна Літургія перемістилася на ранок.

Отож, служіння Божественної Літургії ввечері не є новою традицією. Однак, ввечері тепер маємо Вечірню, що спричиняє часами такі ситуації, коли спершу служиться Вечірня наступного дня, а потім Літургія, котра вже виявляється Божественною Літургією попереднього дня.

Патріарша літургійна комісію на своєму розширеному засіданні (тобто, за участі голів єпархіальних літургійних комісій з України) дискутувала цю проблему, і висловилася прихильно до ідеї об’єднання Вечірні та Божественної Літургії в одну богослужбову чинність, та навіть вже має певні напрацювання з цього приводу. Більше того, це не було б цілковитим нововведенням, бо ж маємо такі випадки поєднання у Великий Четвер, у Велику Суботу.

Ви згадували про проблему часу. Таке поєднання Вечірні й Літургію в одному богослужінні дало б економію, гадаю, до 40% часу, бо це була б Вечірня, котра закінувалася на «Світло Тихе», і далі Божественна Літругія, яка б починалася із «Трисвятого». Це б дало змогу багатьом, а й зокрема – священику, щодня молитися у храмі і Вечірню і Літургію. Однак, кожна  річ має свої плюси і мінуси. У цьому випадку ми втрачаємо частину Вечірні, а зокрема – стихири на стиховні, що є найціннішими із тої другої частини. Втрачаємо також і частину Літургії.

Крім того, є небезпека, що Вечірня могла б зникнути, як окреме богослужіння. Адже, часто так трапляється, що коли запроваджується якась зміна, вона за деякий час стає правилом. Наприклад, дозвіл з оправданих причин скорочувати Божественну Літургію Йоана Золотоустого призвів до того, що на Заході її тепер служать лише скороченою. Тут не йдеться про те, можна чи не можна скорочувати Божественну Літургію. Тут йдеться про те, що дозволений виняток перетворився на правило. Подібна небезпека може бути і при запровадженні щоденної Вечірні з Літургією Йоана Золотоустого.

 

• Одне із питань, які, на мою думку, не врегульові для діаспори, це наші співслужіння з римо-католиками. Наприклад, часами священики, зокрема й ті, котрі не мають дозволу служити в обох обрядах, щоби усунути певні незручності для себе чи для римо-католиків, одягають римо-католицькі ризи, коли співслужать римо-католицьку мессу. Часами навіть бувають такі чудасії, що до римо-католицької альби береться візантійська єпитрахиль. Чи ці речі є в полі зору Патріаршої Літургійної комісії?

Думаю, було б дуже добре, щоби ви, як одна із діаспорних єпархій, це питання підняли перед Патріаршою Літургійною комісією, бо ми не відчуваємо цієї ситуації, яка для України неактуальна. Однак відповідаючи, скажу, що тих прикладів, які наводите у питанні, не мало би бути. Мене також разить, коли на нашу Божественну Літургію приходить римо-католицький єпископ, і йому поверх сутани дають наш східний омофор. Однозначно, що таких сумішей не мало б бути. А щодо ситуації із одяганням наших священиків у римо католицькі ризи – то в богослужбових інструкціях слід було б дуже конкретно передбачити, у яких крайніх випадках це можна було б допустити, як виняток.

Однак, варто було б також передбачити й інші моменти щодо співслужіння наших священиків на римо-католицьких мессах. Адже, коли регулярно це практикувати, виникає проблема жити у двох літургійних календарях, підживлюється спокуса йти на римо-католицьку літургію, бо вона утричі коротша, тощо. Загалом, якщо ми є східні за ідентичністю, то який сенс регулярного практикувати співслужіння римо-католицьких мес?

 

• Тут, під час богослужінь у Шевтонському монастирі, ми чули незвичний для нас спосіб поминання єрархії: ми молилися за «Бориса, єпископа Святоволодимирського», «Венедикта, єпископа Джерманічани». Це відображає певну нашу еклезіальну реальність: саме так ці титули прописані у відповідних папських номінаційних буллах. З іншого боку, чи це не вказує на певну нашу другосортність, як Церкви? Адже, у Львові римо-католицький єпископ носить назву Львова у своєму титулі. Чи не було б належним, щоби наші єпископи, і діаспорні, і титулярі, титулувалися за назвами міст із території, де вони здійснюють свої повноваження?

Фундаментально, єпископа завжди титулували за назвою міста свого осідку. Конфузи почали творитися тоді, коли поруч виникали дві юрисдикції Католицької Церкви. Наведу два взаємопротилежні приклади з Америки. З одного боку, коли вирішили створити нашу єпархії в Нью-Йорку, єпископу дали назву маленького містечка – Стемфорду, де нема римо-католицького єпископа. З іншого боку, ми маємо архиєпископа Вінніпезього, хоч також і є римо-католицький з тим самим титулом. Чому в одних випадках тай самий титул можливий, а в інших – ні? Я не готовий відповісти.

Інша складова питання – інституція  титулярних чи вікарних єпископів, що виникла у XVI ст. у Римо-Католицькій, і в у XVII ст. у Православній Церкві. Ця інституція спричинила ще більшу проблему: єпископ завжди очолював єпархію, а тут з’явилися єпископи без єпархії.

В Католицькій Церкві діє норма канонічного права, згідно з якою єпископський осідок, який 100 років необсаджений, перестає існувати. І тоді Католицька Церква почала давати єпископам-помічникам титули численних єпархій в Азії чи Африці, що зникли під навалою мусульман, переслідуючи ді цілі: щоби ці єпархії формально не припинили свого існування, і щоби цей титулярний єпископ молився за реальне відродження своєї єпархії.

Православні пішли тим шляхом, що почали давати так званим вікарним єпископам титул якогось іншого міста в межах єпархії. Однак, це також частина правди, бо ці вікарні єпископи виконують служіння для цілої єпархії, а не для того титулярного міста, де зрештою вони не мають влади єпархіяльного архиєрея.

Отож, кожне із цих двох вирішень має переваги  і недоліки, які не слід драматизувати. Для мене питання титулу не є принциповим, бо, як кажуть, від перестановки доданків сума не міняється.

 

• Але, все-таки, внесення у назву нашої єпархії у Франції імені святого Володимира Великого дало б підставу його особливого літургійного поминання, зокрема на відпустах богослужінь, що звершуються на теренах єпапхії?

Вважаю, що це добра ідея, бо святий Володимир є покровителем вашої єпархії. Ми ж щодня поминаємо на відпустах, так би мовити, покровителів відповідного дня тижня та дня місяця, на Літургіях поминаємо творців тих Літургій, в Уневі ми завжди поминаємо бл. Климентія Шептицького, тут у Шевтоні – преп. Венедикта Нурсійськго, тощо. Логічно було і подібно почитати покровителя єпархії, згадуючи його ім’я у відпусті. Було б похвально, якби єпархіяльна літургійна комісія напрацювала це питання для вашого єпископа, а він, засягнувши думки Патріаршої Літургійної комісії, проголосив це для всієї єпархії.

 

• На завершення нашої розмови, Владико, скажіть, будь-ласка, що цікавого і корисного для Вашого служіння як єпископа-помічника Львівського і голови Патріаршої Літургійної Комісії Ви почули, побачили, досвідчили під час Вашого перебування на літургійному семінарі та Єпархіяльному Соборі Паризької св. Володимира?

Я почерпнув багато, як для себе особисто, так і для Львівської архиєпархії і Патріаршої літургійної комісії, бо багато слухав, нотував, спілкувався, дискутував. Ми завжди збагачуємо один одного, і скільки б не мали власного життєвого досвіду, у спілкуванні завжди можемо здобути нові знання. Дякую Богові за те, що мав нагоду тут бути і чимось своїм поділитися, як і за те, що сам багато чим збагатився.

 

Розмову вів о. Ігор Ранця

Шевтонський монастир Воздвиження Чесного Хреста

4 лютого 2017 року