11. І на Тебе надіятись будуть усі, що ім’я Твоє знають, бо не кинув Ти, Господи, тих, хто шукає Тебе! 

Дійсно уповать на Бога ті, хто припинили покладати свою надію на багатство та інші принади цього світу. Душа, яка відірвана від світу і яка шукає, на кого покласти надію, знаходить уповання у пізнанні самого імені Бога. Можна сказати, що це ім’я є на устах в багатьох, але по-справжньому його знати, це пізнати Того, Хто має це ім’я. Бо ім’я саме по собі є нічим, воно має цінність лише у своєму значенні. В пророка сказано: «Господь йому ім’я» (Єр. 33. 2). До Мойсея ж Він промовив: ««Я Той, Хто є», І додав: Так промовиш до синів Ізраїля: «Я – є» післав мене до вас» (Вихід 3. 14). Знання його імені – це означає з радістю поставити себе на службу. Тож нехай всі, Господи, сподіваються на тебе, хто знає твоє ім’я, щоб вони не покладали свою надію на речі, що швидко минають, які не мають нічого, крім минулого та якось часу в майбутньому. Бо щойно, як їхнє майбутнє стається, як воно вже минуло. Ми досягаємо його з бажанням, втрачаємо з болем. Але в божественній природі немає нічого майбутнього, що ще не було, нічого минулого, чого вже не було.

12. Співайте Господеві, що сидить на Сіоні, між народами розповідайте про чини Його.

 Сказано тим, хто шукає Бога і яких Він не покидає. Він живе на Сіоні, що означає споглядання, пропонованого нам, образу теперішньої Церкви, оскільки Єрусалим представляє майбутню Церкву або місто святих, які вже насолоджуються життям ангелів. Але, якщо б Господь від нині, не перебував би в земній Церкві, то навіть найретельніше споглядання, могло б закінчитись помилкою. Ми знаємо, що Христос живе у внутрішній людині та в серцях кожного, хто вірить (пор. Еф. 3. 16-17). Тому псалмопівець каже, щоб ми співали Господеві, що перебуває на Сіоні і разом возхваляти Бога, який мешкає в Своїй Церкві.

13. Бо карає Він вчинки криваві, про них пам’ятає, і не забуває Він зойку убогих! 

Автор псалма зауважує, що для переслідуваних християн, плодом їхньої смерті, стане велике придбання вічності, тому Господь пам’ятає їх і карає за їхню кров.

14. Помилуй мене, Господи, поглянь на страждання моє від моїх ненависників, Ти, що мене підіймаєш із брам смерти,
15. щоб я розповідав про всю славу Твою, у брамах Сіонської доні я буду радіти спасінням Твоїм! 

 Автор псалма вживає тут однину, немов би не існувало більше людей, які страждають, окрім цього одного. А чи хіба не цей один страждаючий, говорить в ім’я всіх святих, який сам будучи багатим, стається бідним для нас (пор. 2Кор. 8. 9). Адже, саме Ісус Христос, який є головою Церкви, піднімає людину, не тільки ту в яку одягнувся, але кожного з  нас, яка творить Його тіло. Він підносить нас над розбещеними пожадливостями, що є воротами смерті і через які ми приходимо до смерті. Бо в тих радощах, які приносить насолода вже присутня смерть, набута злочинними бажаннями. Бо пожадливість – корінь усього зла. Саме через пожадливість ми вступаємо в насолоди, немов через ворота смерті. Але брами Сіона – це святі бажання, які сповнені в  баченні миру у святій Церкві. Саме в цих дверях ми повинні славити Господа і не давати святого собакам, ні перлів свиням (пор. Мт. 7. 6). Перші воліють гавкати завжди, а не ретельно шукати, а інші не хочуть гавкати чи шукати, а хочуть занурюватися в багно своїх задоволень. Але коли ми хвалимо Господа в святості, тоді Він дарує тим, хто просить, виявляється тим, хто шукає Його, відкриває тим, хто стукає. Чи не брамами Сіону є таїнства та принципи віри, які Бог готовий відкрити тим, хто стукає, щоб вони могли пізнати таємниці Сина? «Бо ні око не бачило, ні вухо не чуло, ані серце людське не зрозуміло, що Бог приготував для тих, хто любить Його» (2Кр 2,9). Саме тут би і закінчився тоді цей крик бідних, який ніколи не забутий Господом.

16. Народи попадали в яму, яку самі викопали, до пастки, яку заховали, нога їхня схоплена. 

Тут ми бачимо, як зауважує святий Августин, як саме грішник знаходить своє покарання у власних же вчинках і як ті, які хотіли вчинити насильство в Церкві, залишилися в стражданні. Вони хотіли вбити тіла, а самі вбивали свої душі. Ця прихована пастка, про яку йдеться – це оманлива думка, а під стопою душі, можна зрозуміти любов, яка є пожадливою і розпусною, коли вона розбещена, або ж прихильною і милосердною, коли вона є праведна. Це любов штовхає душу до місця, до якого вона хоче прибути; і це місце – не простір, зайнятий тілесною формою, а насолода, від якої вона радіє.

17. Господь знаний, Він суд учинив, спіткнувсь нечестивий у вчинку своєї руки! 

Насправді, Божі судження такі, що Він не відступає від свого милосердя, яке служить притулком для благословенних душ та протиставляє грішникам залізо, полум’я, чи навіть лютих звірів, щоб відтак, віддати їх на муки. Як же тоді вони мучяться, віддавши себе вчинкам рук своїх? Бо ж Бог сповняє свої присуди.

18. Попрямують безбожні в шеол, всі народи, що Бога забули. 

На думку Августина, тут йдеться про приховану радість, спричинену відділенням грішників від праведних, подібно як полову відсіюють від пшениці. Нехай же, вони будуть віддані у власні руки і вплетені у свої смертні радощі, як і всі народи, які забувають Бога. Апостол Павло про це написав: «І як вони не вважали потрібним триматися правдивого спізнання Бога, Бог видав їх ледачому розумові чинити негодяще» (Рим. 1. 28).

19. Бо ж не навіки забудеться бідний, надія убогих не згине назавжди!

 Тут сказано про того, хто видається є забутим зараз, коли щастя цього життя ніби розквітає для грішників, а печаль – для праведних. Проте, псалмопівець сказав: «надія убогих не згине назавжди». Саме ця надія зараз їм потрібна, щоб витримати нечестивих, від яких вони вже відокремлені розумінням, поки не будуть повністю розлучені на останньому суді.

20. Устань же, о Господи, хай людина не перемагає, нехай перед лицем Твоїм засуджені будуть народи!
21. Накинь, Господи, пострах на них, нехай знають народи, що вони тільки люди! 

Автор псалма закликає з зітханням до останнього суду, але, щоб народи були суджені в присутності Бога, тобто таємно під Його оком. Бо ж слід також збагнути, що мала є кількість святих та праведних. «Нехай знають народи, що вони тільки люди», оскільки вони відмовляються бути відкупленими Сином Божим, та належати Сину Людському, бути дітьми людей нових, то ж нехай вони підкоряються людині, тобто старому чоловікові гріха, оскільки вони самі є людьми.

Підготував о. Микола Гривнак 
з посиланням на допоміжне джерело:
http://www.clerus.org/bibliaclerusonline/es/dhy.htm#k