Владика Ігор Ісіченко
Архиєпископ Харківський і Полтавський
Української Автокефальної Православної Церкви (оновленої)
Доповідь на конференції “Патріярх Йосиф – Україна, Бельгія, Лювен: прориви, невдачі та наші перспективи” 24 листопада 2017 року в Українському домі в Лювені (Бельгія)
Патріярше служіння Блаженнішого Йосифа Сліпого здійснювалося за умов розсіяння. Материкова частина його пастви опинилася за «залізною завісою». Це надавало патріяршій місії виняткової ваги, але водночас сповнювало її так само виняткового драматизму. Пастирські послання, проповіді, промови Блаженнішого дуже рельєфно відображають як розуміння ним відповідальности за поневолену паству і майбутнє Церкви, так і драматичне переживання розлуки з Україною.
Особисті контакти
Канали одержання інформації про стан церковного життя в підсовєтській Україні були вкрай бідними. Комуністичний режим успішно здійснював блокаду контрольованого ним простору.
Пошта люструвалася і пересилання інформації, що розходилася з офіційною доктриною, було практично неможливим.
Телефонні розмови прослуховувалися й переривалися негайно, щойно лунали підозрілі з погляду режиму фрази.
Мати контакти з людиною з вільного світу означало приректи себе на сумніви в благонадійності, повсякчасний контроль спецслужб, обмеження в кар’єрі, а потенційно – на звинувачення в шпигунстві. Кожен громадянин країн «совєтського блоку», котрий визнавав себе католиком, автоматично зараховувався панівним режимом до аґентів Ватикану й світового імперіялізму.
Зарубіжні поїздки громадян СССР були рідкісними і будувалися так, аби зберігати постійний нагляд над мандрівником, запобігати його самостійним контактам з іноземцями. Коли ж людина, опинившись на Заході, вільно поводила себе, а вдома сміливо зустрічалася з зарубіжними туристами, надсилала за кордон листи з конфіденційними відомостями, і вони потрапляли до адресатів, це майже напевне свідчило про її аґентурні повноваження.
Та мережа всеосяжного контролю час від часу розривалася – і виникали ситуації живого людського спілкування чи то з родичами, чи з несподіваними зустрічними земляками, які відкривали перед підсовєтськими українцями реальну картину церковного життя на Заході, знайомили з його проводом. І тоді пошепки переказувалося найближчим, найнадійнішим людями, як врятувався довголітній в’язень сумління із совєтських таборів, яку місію він здійснює в країнах поселення. А відтак оживала надія на майбутнє повернення до нормального церковного життя і поневолених совєтським режимом українців. Живило ж надію головне: УГКЦ не зникла з забороною в СССР, вона розвивається й очолюється гідним лідером, котрий усвідомлює себе Патріярхом Київської Церкви.
Публікації
Грандіозна видавнича діяльність Патріярха Йосифа не могла до часу реалізувати свій потенціял в Україні. Усі зарубіжні друковані видання надзвичайно пильно вивчалися при митному контролі. Будь-які релігійні видання, навіть Святе Письмо і молитовники, трактувалися як антисовєтська література й вилучалися. Коли ж це була література українською мовою, вона майже автоматично зараховувалася до катеґорії буржуазно-націоналістичної, що означало не лише її вилучення, а й покарання особи, яка намагалася ввезти її в СССР. Для громадянина СССР це могло закінчитися ув’язненням, для іноземця – недопущенням чи видворенням із країни. Кримінальне переслідування очікувало й того, хто зважувався зберігати зарубіжні релігійні видання.
Це мінімізувало число публікацій творів Патріярха Йосифа Сліпого й інформаційних видань УГКЦ, що потрапляли до підсовєтської України. Мінімізувало – але не змогло цілком перешкодити проникненню окремих видань за залізну заслону. Поодинокі публікації ставали раритетами, ретельно переховувалися й уважно студіювалися, а ще – переписувалися від руки або на друкарській машинці й поширювалися каналами самвидаву.
Радіопередачі
Єдиним більш-менш безпечним каналом отримання об’єктивної інформації про життя Церкви на Заході були передачі зарубіжних радіостанцій. У липні 1960 р. відділ пропаґанди ЦК КПСС оцінював кількість радіоприймачів, здатних приймати зарубіжні радіостанції, в 20 млн., а вже 1980 р. їх мала половина населення. Британські фахівці вважали, що до 1990 р. бл. 60 млн. совєтських громадян слухали західні радіостанції.
Об’єктивно головним джерелом відомостей про життя УГКЦ за кордоном було Радіо Ватикан, урочисто відкрите 1931 р. папою Пієм ХІ. 14 грудня 1939 року вперше вийшла в ефір передача Радіо Ватикану українською мовою, а від лютого 1966 року розпочалися реґулярні щонедільні трансляції Святої Літургії. Певна річ, що слово Верховного Архиєпископа й інформація про його діяльність були постійно присутніми в цих передачах. Однак прагнення Апостольського Престолу до налагоджування дипломатичних стосунків із СССР та покладання ним надії на екуменічний діялог із Московським Патріярхатом істотно обмежували спектр висвітлення позиції Блаженнішого. Відмова Апостольського Престолу визнати за Блаженнішим патріяршу гідність також створювала певні обмеження для офіційних інформацій Радіо Ватикану.
Релігійні пересилання «Радіо Свобода», українська редакція котрого почала передачі з Мюнхена 16 серпня 1954 р., були значно вільнішими і в критиці совєтського режиму, і в розповідях про драматичну боротьбу Патріярха за об’єднання українських греко-католицьких єпархій у єдину Помісну Церкву. Попри те, що релігійні програми цієї радіостанції не були щоденними й намагалися зберігати паритетність у висвітленні діяльности різних конфесій, Патріярх Йосиф Сліпий виступав у них героїчним символом незламного опору комунізмові, духовним лідером значної частини української діяспори. Щораз то більше місця в пересиланнях займали свідчення пошани до авторитету Патріярха в катакомбній Церкві, і це руйнувало нав’язувану владою ілюзію про цілковиту ізольованість УКЦ в діяспорі від громад, котрі зберігали вірність УГКЦ попри її заборону на терені СССР.
«Голос Америки», заснований 1942 р. для інформаційної війни з нацистською пропаґандою, з грудня 1949 р. починає трансляції українською мовою. Під час «холодної війни» тривалість щоденних українських програм доходила до 5 годин. Серед них також знаходилося місце для релігійних програм, де постать Патріярха Йосифа з’являлася в розповідях про життя греко-католицькиих спільнот у США та інших країнах вільного світу.
Попри скромні виміри трансляцій української служби «Canadian Broadcasting Corporation», започаткованих 31 жовтня 1951 р., у них також знайшося місце для релігійних програм, де тема церковного життя й суспільного служіння греко-католиків Канади належала до пріоритетних.
Слухання зарубіжних радіопересилань вимагало конфіденційности: адже всі вони розглядалися совєтським режимом як імперіялістична пропаґанда, і навіть суто індивідуальне її сприйняття вважалося за політичний злочин. Карали за нього по-різному: могли виключити з комуністичної партії чи комсомолу, позбавити права на навчання або викладання, працю в ідеологічній сфері. Тим більше, якщо слухалися радіопересилання публічно, гуртом. Попри це, саме радіо виступало в багатьох випадках джерелом об’єктивної інформації про життя Церкви в світі й каналом здійснення власної присутности в цьому житті. Відомо, скільки українців – не лише греко-католиків! – слухали недільні й святкові Служби Божі з Ватикану, освячували перед радіоприймачем паски, вербу, перші плоди, кроплячи їх самостійно свяченою водою після прослуханих молитов благословення й освячення. Проповідь, катехитичні та церковно-історичні бесіди могли не тільки слухатися, а й конспектуватися, записуватися або запам’ятовуватися, щоб потім поширюватися між людьми.
Аби перешкодити цьому, совєтський уряд 19 квітня 1949 р. доручив міністерству зв’язку глушити іноземні радіостанції. В обласних центрах встановлюються потужні «глушники» – генератори електронних шумів, що мали подавляти радіосигнал. Спершу в СССР нараховувалося 350 таких «глушників», 1950 р. їх уже було 600, а 1958 р. – 1660. Місцеві глушники створювали перешкоди в радіусі кількох десятків кілометрів, а «далекобійні» – до 2000 км. Попри те, що Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1950 р. засудила заглушування радіопересилань, СССР зіґнорував цей документ. Станом на 1984 р. в Україні працювало 300 «глушників», з них 72 – в Києві (один із них на даху Свято-Миколаївського костелу).
Тим не менше, винахідливий народ знаходив спосіб подолати радіоперешкоди. Хтось установлював на приймач спеціяльні кварцеві фільтри й дотепні антени. Інші використовували звичайний магніт, обертаючи його довкола осі. Найбезпорадніші ж у радіотехніці їхали за місто, де значно зменшувалася сила подавлення сигналу.
Інтенсивність глушіння зменшувалася з пом’якшенням міжнародних стосунків і знов зростала з окупацією Чехословаччини 1968 р. або з виникненням 1980 р. в Польщі «Солідарности».
Наближення 1000-річчя хрещення України спонукало партійних борців із релігійними радіопересиланнями активізувати спроби їхнього блокування. 1985 р. датована секретна довідка «Про основні напрямки клерикально-антикомуністичної пропаґанди серед молоді», подана до ЦК Компартії України. Там зазначалося, що «передачі клерикальних і релігійних програм світських радіостанцій для молоді насичені націоналістичними мотивами. Чітко простежується мета розхитати інтернаціоналістські та патріотичні переконання юнаків і дівчат, нав’язати в їхньому середовищі релігійно-націоналістичні пережитки, налаштувати їх проти братнього російського народу, створити враження, начебто українці в культурно-історичному відношенні ближчі Заходу, ніж Сходу»[1].
У такій атмосфері перешкод і заборон приходили через радіоефір до українського слухача проповіді й послання Патріярха Йосифа, інформаційні повідомлення про його діяльність. Резонуючи зі зростанням розчарувань у суспільстві войовничого атеїзму його духовно вільної частини, це формувало запит на життєвий досвід особи, що ставала символом духовної альтернативи застійної системи «розвиненого соціялізму».
Комуністична пропаґанда
Єдиним офіційним джерелом, яким совєтський громадянин безперешкодно міг користуватися для знайомства з життям української діяспори та Української Греко-Католицької Церкви, структури якої формував Блаженніший Йосиф, були пропаґандистські публікації в партійній пресі та державних видавництвах. Їхні автори діставали дозовану інформацію від КҐБ і зі спецфондів, куди автоматично потрапляли діяспорні видання. Існувала певна спеціялізація серед довірених авторів: одні зосереджувалися на «боротьбі з українським буржуазним націоналізмом», інші – на атеїстичній тематиці. Але у випадку Української Греко-Католицької Церкви, як, зрештою, і Української Автокефальної Православної Церкви, обидва ці покликання сполучалися. Адже стратеґічною метою комуністичної пропаґанди було зобразити традиційні українські церкви як суто політичні утворення, котрі прагнули єдиного – відірвати український народ від російського «старшого брата». Спотворюючи історію появи і розвитку наших Церков, пропаґандисти інтерпретували її як безперервний ланцюг колабораціонізму, невибагливої співпраці з усіма ворожими Росії й СССР силами. Особливо смакувалися реальні або вигадані контакти з нацистською адміністрацією під час Другої світової війни – виграшні з огляду на щодалі більше узалежнення свідомости повоєнних ґенерацій українців від міфу «великої вітчизняної війни» з ключовою ідеологемою «великої перемоги».
Політична дифамація УГКЦ та її зарубіжної ієрархії на чолі з патріярхом Йосифом Сліпим стала особливо аґресивною в 1970-х рр. із проголошенням курсу КПСС на злиття націй СССР у єдиний «совєтський народ» і нав’язливим поширенням методів контрпропаґанди, взятих на озброєння «сірим кардиналом» Кремля Михайлом Сусловим. Знаковою подією був вихід книги Сергія Даниленка «Дорогою ганьби і зради»[2]. Її автор ще 22-річним юнаком був завербований ЧК і взяв псевдонім «С.Карін». На його сумлінні – викриття українського підпілля в 1920-і рр., праця в ІІІ групі спецвідділу ҐПУ, де він контролював діяльність УАПЦ і організовував її «самоліквідацію». А вже в 1944-1946 рр. він працює в Галичині, де організує боротьбу з УПА й займається утворенням ініціятивної групи Гавриїла Костельника та підготовкою Львівського псевдособору 8-10 березня 1946 р. Перебуваючи з 1947 р. на пенсії, полковник, почесний чекіст Даниленко-Карін мобілізується для написання псевдонаукової монографії, що мала подати спотворену історію УГКЦ й дискредитувати її сучасну ієрархію.
З 1967 р. в Львові починає виходити публіцистичний збірник «Пост імені Ярослава Галана», що припинив свою історію аж наприкінці 1980-х рр. Апелювання до імени відомого борця з УГКЦ, стаття котрого «З хрестом чи ножем?» (1945) стала сиґналом до розгортання кампанії для ліквідації УГКЦ, було більш ніж промовистим. «Пост імені Ярослава Галана» мав УГКЦ за головний об’єкт дискредитації.
Один із найбільш активних авторів цього збірника – полковник КҐБ Євстафій Гальський, що публікувався під іменем «Клим Дмитрук». Ось перелік його книг: «Безбатченки: Правда про участь буржуазних націоналістів і церковних ієрархів у підготовці нападу фашистської Німеччини на СРСР» (1972; 1974), «Свастика на сутанах» (1973), «Під чорними сутанами. Правда про зв’язки ієрархії уніатської церкви з фашистськими загарбниками» (1975), «Приречені: Буржуазні націоналісти та уніатські провокатори на послугах фашизму та імперіалістичної реакції» (1981), «В одній імперіалістичній упряжці: Антинародна суть так званого “союзу” українського буржуазного націоналізму і уніатства» (1982). Блаженніший – один із головних об’єктів полковничої дифамації. Він звинувачується в колабораціонізмі з нацистами, кар’єризмі, лицемірстві. Львівську богословську академію і семінарію він нібито «перетворив у бастіони клерикалізму й антирадянщини»[3]. Не заперечуючи самого факту ув’язнення митрополита – «за зрадницьку діяльність та активну допомогу нацистським окупантам»[4], – полковник Гальський заявляє, ніби Блаженніший ніде не працював, а після звільнення 1953 р. приїхав до Москви й займався там науковою діяльністю, відвідував бібліотеки й музеї. Не наважуючись повернутися до Львова (!), Сліпий протягом 1955-1960 рр. «навідувався до Києва», аби влаштуватися на роботу в Інституті історії АН УССР. Коли ж він дістав дозвіл на виїзд до Італії, «Сліпий понад два тижні зволікав з від’їздом, майже нічого не їв, намагаючись змарніти, щоб не мати вигляду такого здорованя, яким був на той час»[5]. Проголошення Патріярхату 1975 р. інтерпретується як розкол в УГКЦ, при чому смакуються дискусії, відображені в діяспорній пресі. Невтомні поїздки Патріярха країнами поселення зображувалися банальним жебранням грошей.
Здавалося б, подібні публікації нездатні викликати нічого, крім огиди, і людина, яка ставиться до Церкви з пошаною, не схоче їх брати до рук. Але ж інших доступних публікацій не було! І ось відбувається те, що з кожним роком стає все важче уявити: атеїстичні пасквілі стають джерелом інформації про життя Церкви у вигнанні. Мисляча частина совєтського суспільства, рецептивна культура якої була сформована ситуацією подвійних стандартів і глибокою переконаністю в приховуванні офіційними виданнями правди, навчалася, ніби зернини з гною, видобувати інформацію з-поміж відвалів брехні.
Це був час, коли декалог учили з «Катехизиса без прикрас» віровідступника Олександра Осипова, а зі Святим Письмом знайомилися за «Библейскими сказаниями» («Opowieściami biblijnemi») або «Сказаниями евангелистов» («Opowieściami ewangelistów») польського вільнодумця Зенона Косидовського, чи ж навіть за «Забавною Біблією» і «Забавним Євангелієм» французького антиклерикала ХІХ ст. Лео Таксиля (Марі Жозефа Габріеля Антуана Жоган-Пажеса). Тривав час наполегливого й добре замаскованого від недоброзичливців полювання на правду.
Образливі ярлики, стереотипні звинувачення, пафосна риторика непримиренних борців зі світовим імперіялізмом – усе це мало не автоматично відсівалося. Натомість сприймалося головне: глава УГКЦ на свободі, він не скорився, він активно присутній у житті Церкви! Сам же український характер очолюваної Патріярхом Церкви виглядав обнадійливою альтернативою безрадісній картині остаточно марґіналізованої й перетвореної на знаряддя русифікації офіційно дозволеної в СССР Церкви.
І ось ще що було надзвичайно важливе для підсовєтських українців: УГКЦ Патріярха Йосифа жила! Не животіла в штучному ґетто, як приречена на знищення РПЦ в СССР, а сміливо й вільно розвивалася, що було відчутно з ненависти до неї партійних пропаґандистів. Як мріялося в ті роки, що і в материковій Україні можна буде не ховатися з вірою, а відкрито сполучати активне служіння християнина з інтелектуальною, творчою, викладацькою працею – річ, неможлива в СССР!
На межі незалежности
Патріярх не дожив кількох років до повернення в Україну УГКЦ і УАПЦ, до проголошення незалежности. Але в цих процесах його натхненна присутність була очевидною. Зайве говорити про значення для відродженої УГКЦ духовної спадщини Патріярха Йосифа, про роль його вихованців у стрімкому зростанні УГКЦ. Я б ще додав і про вплив Патріярха на загалом неприхильні до нього середовища. Не викликає сумніву, що визнання за митрополитом Мстиславом Скрипником патріяршої гідности на першому Помісному соборі УАПЦ 5-6 червня 1990 р. було б неможливим, якби не існувало прецеденту – проголошення навесні 1975 р. глави УГКЦ Патріярхом. Можна навіть припустити, що до втілення ідеї патріяршого устрою УАПЦ долучилися приховані механізми протидії відродженню УГКЦ.
Однак сам Патріярх Мстислав не дав себе перетворити на антипода греко-католицькому першоієрархові. Він, давно й добре знайомий із Патріярхом Йосифом Сліпим, послідовно демонстрував підкреслену відкритість до контактів з УГКЦ, намагався притлумлювати релігійні конфлікти, що спалахнули були в Галичині. При цьому він не боявся протиставляти себе єпископатові УАПЦ в Україні.
Свідченням цього стали події 27-29 серпня 1992 р. – перепоховання праху Патріярха Йосифа із собору святої Софії в Римі до крипти собору св. Юра у Львові. Щойно відбувся черговий псевдособор, на якому посткомуністична адміністрація України спробувала злити дві різні юрисдикції в «єдину помісну церкву». Патріярх Мстислав за невизнання цього псевдособору стає жертвою демонстративної обструкції. Галицькі єпархії УАПЦ перебувають у жорсткому конфлікті з УГКЦ. Попри все це, Патріярх Мстислав у своєму інвалідському візочку вирушає віддати шану великому співбратові. Вирушає сам, без належного супроводу. Для спільноти його вірних це стало дуже містким знаком реальної християнської солідарности, що перемагає догматичні сварки та майнові протистояння.
Саме цей знак солідарности двох моральних авторитетів, Патріярха Мстислава Скрипника й Патріярха Йосифа Сліпого, сприймається нами сьогодні як провіденційний символ надії. Він не вписується ані в екуменічні моделі світових релігійних столиць, ні в церковні проєкти посткомуністичних урядів. Але він чудово вписується в єдиний гідний вимір церковних стосунків – вимір апостольського служіння. Материковий резонанс патріяршого служіння Йосифа Сліпого ще не відлунав. Ми відчули це в загальнонаціональній скорботі за гідним наступником Блаженнішого Йосифа – Патріярхом Любомиром Гузарем. Ми бачимо це в драматичному пошукові справжнього, динамічного, апостольського духу в Церкві. І ми тяжко згіршимо, якщо будемо глушити в своїх душах цей резонанс.
[1] Каганов Ю.О. «Ворожі голоси»: ідеологічне протистояння на радіохвилях у Радянській Україні (друга половина ХХ ст.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2013. – Вип. 35. – С. 195.
[2] Даниленко С.Т. Дорогою ганьби i зради: Iсторична хронiка. – К.: Наук. думка, 1970. – 365 с.
[3] Дмитрук Клим. Жовто-блакитні банкроти. – К.: Дніпро, 1982. – С. 190.
[4] Там само. – С. 196.
[5] Там само. – С. 198.