Українська версія інтерв’ю для “Perspectives Ukrainiennes”. Автор – Ольга Герасименко.

Як виникла ідея проекту придбання каплиці?

Мушу відразу зізнатися, що не я породив цей задум, а «успадкував» ідею проекту разом із призначенням на служіння у Франції. Під час мого першого приїзду до Парижа ще перед хіротонією,парох катедри отець Михайло Романюк розповів мені про цей проект. Він був речником групи ініціативних мирян, серед яких особливий ентузіазм виявляли Анна Кантер та Вікторія Ділінджер. Вони були заангажовані у громадських і церковних акціях, які відбувалися в Санлісі протягом останніх кількох років та захопилися можливістю придбання церкви в містечку, де жила королева Франції Анна Ярославна.

Контакти між містами-побратимами – Санлісом та Печерським районом Києва розвинули усвідомлення вагомості спадщини Анни Ярославни. За старанням Президента Віктора Ющенка постав другий пам’ятник королеві в Санлісі, в останніх роках одна зі шкіл міста отримала ім’я Анни Київської.

Отже, поступово інтерес до Анни Ярославни і до Санлісу серед української громади збільшувався. На цьому тлі виринула ідея придбання церкви, де могли б відбуватися регулярні богослужіння і де можна було б представляти спадщину доньки Ярослава Мудрого і українську культуру загалом.

Проте, це ще могло довго залишатися на рівні проекту, якщо б не підприємці зі Львова, які брали участь у торжествах мого введення на престіл кафедри святого Володимира 2 грудня 2012 року в Соборі Паризької Богоматері. Будучи в Парижі, львівські друзі відвідали Санліс, і вирішили зробити знаковий крок і княжий подарунок – допомогти придбати закритий храм в королівському Санлісі. Саме зустріч місцевих ентузіастів з групою паломників-підприємців зі Львова, як також із паломниками з Києва та інших міст України, Західної Європи, Канади та США під час грудневого свята призвела до того, що вдалося подолати фінансові і юридичні виклики, щоб придбати цю церкву, що стало дійсністю 27 вересня.

16 листопада ми вперше спільно помолимося в цьому храмі і проведемо робочий семінар – церковно-громадське слухання про завдання храму та культурного центру Анни Ярославни. Маю надію, що з наступного року почнеться ремонт церкви.

Для мене у кожній справі важливий не лише результат, але зокрема і процес. Досі цей процес був натхненний, позитивний і результативний. Я надіюся, що церква в Санлісі буде мобілізувати і об’єднувати вірних у Франції і поза нею.

Ви озвучили цифри у 203 000 (купівля) і 1 500 000 євро (розвиток) які були і будуть необхідні для конкретизації проекту. Що саме передбачено створити у Санлісі?

В цій будові мав би бути відновлений храм, який носитиме ім’я князів страстотерпців Бориса і Гліба, культурний центр Анни Ярославни, і, можливо, приміщення для проживання священика та адміністративні приміщення для ведення духовно-культурної діяльності як храму, так і центру.

Планування перебуває на початковому етапі. До нього ми запрошуємо широку міжнародну спільноту. Ми хочемо створити загальний консенсус, щоб якомога більше людей розуміли,чим має відзначатися цей проект і долучалися до нього. Я з великим очікуванням надіюся на зустрічі, які будуть найближчим часом, очікую багато цікавих перспектив і ідей. Загалом зрозуміло, що це має бути місце богослужінь, де відбуватиметься знайомство з тисячолітньою українською християнською традицією, а також знайомство з спадщиною Анни Ярославни і взагалі українців у Франції.

Візити до цієї святині і центру не мають бути лише ретроспективними, передбачається, що Санліс, разом з Парижем і Люрдом стане звичним місцем для відвідин паломників/туристів з України. В цьому храмі і центрі мала б відбуватися глибоко осмислена духовна і творча переоцінка різних

питань, які пов’язані з нашою європейськістю, французько-українськими відносинами, нашим мистецтвом, музикою, історією і культурою. Париж і його королівський Санліс – це прекрасний майданчик для творення візії і прототипу нашого майбутнього.

Один з основних вимірів цієї модальності виявиться вже з першого дня, тобто 16 листопада цього року. Гості центру і церкви мають бути їхніми співтворцями, активно вносячи пропозиції до його програми і стилю. Тої суботи ми проведемо публічне робоче обговорення змістових і архітектурних планів. Безумовно, центр Анни Ярославни буде промотором тотожності української жінки і українського жіноцтва як провідного чинника в історії сучасності. Натомість творче осмислення викликів, що стоять перед українськими чоловіками, могло б відбуватися через створення братства Бориса і Гліба в Парижі. Спадщина Бориса і Гліба для нашого розтерзаного суспільства і розвареного політикуму знакова.

Звідки Ви плануєте залучити необхідні кошти?

На сучасному етапі єпархія святого Володимира Великого немає коштів на ремонтні роботи та облаштування. Поруч з визначенням програми діяльності продумується система фінансування, і вже з’являються перші охочі нас підтримати, наприклад, молодята зі США написали, що хочуть з нагоди свого одруження зробити пожертву на новий храм. Вістка про придбання храму Бориса і Гліба блискавично розійшлася по всіх куточкахУкраїни і по всіх континентах. Ми надіємося, що це віртуальне зацікавлення матиме також конкретний вимір особистого заангажування у розвиток інноваційного центру і глобального середовища, що творитиметься навколо нього.

Я сподіваюся на широке коло благодійників цього проекту та єпархії загалом.

Чи інвестиції є сьогодні пріоритетом для Греко-католицької Церкви?

Інвестиції завжди є пріоритетом для Церкви. Залишається питання – які саме інвестиції? Ви питаєте про матеріальні інвестиції. Автоматичне протиставлення матеріального і духовного є непорозумінням. Християнство є також «матеріальною» релігією. Син Божий воплотився. Якщо б для Бога матерія була неважливою, Він би її не освячував своєю присутністю.

УГКЦ, якій часто в Україні і поза нею бракує інфраструктури, для виконання свого покликання потребує певного інструментарію, що також включає належні приміщення – приміщення очевидно наповнені духовним змістом.

Для мене надзвичайно важливо, щоб ідеї, цінності і людське ангажування не залишалося позаду матеріальних кроків. Тому в проекті Санлісу процес зустрічей і дозрівання християнської і громадської свідомості є першочергової важливості. Саме на цьому ми плануємо зосередити нашу роботу найближчим часом і запрошуємо всіх читачів до участі, починаючи із зустрічі 16 листопада.

Ви пропонуєте купувати церкви для греко-католицьких служб. Але ж в Західній Європі все більше і більше приміщень залишається пустими через брак священиків. То чи варто пов»язувати церкву з матеріальним, коли є можливість безкоштовно користуватися нявними приміщеннями, які можливо і не є у власності укр. церкви?

Я пропоную багато речей. Я пропоную віру в те, що Господь працює серед нашого народу не менше,аніж серед інших. Я пропоную, щоб ми в це повірили. Пропозиція про храми і приміщення похідна від основної пропозиції, яка відноситься до нашого духовного росту і громадського розвитку. Я вірю, що Господь нас кличе до динамічного, плідного життя. Ми покликані рости. Мої пропозиції взагалі не виключають Вашої інтуїції. Але погодьтеся, що ми в не одній ситуації перебуваємона пташиних правах.

Сьогодні в Парижі маємо в школі українознавства 115 дітей, а лише один свій зал. Заняття, зустрічі відбуваються в моєму скромному кабінеті, в кабінеті отця-пароха, сам зал поділений на два класи, і в таких умовах важко проводити заняття і зосередити увагу дітей. Інші класи розпорошені по приміщеннях римо-католицьких церков. Чи наші діти не заслуговують на краще? Я пропоную, щоб певні матеріальні ресурси, які здобули підприємливі українці були скеровані на матеріальні, моральні і духовні потреби наших дітей, молоді, старших, заробітчан, знедолених. Мені здається назрів час, щоб ми були господарями в Україні, але також поза нею. І я відчуваю, що багато людей такий заклик і поставу всеціло підтримують. А інші приєднуватимуться, коли бачитимуть духовні плоди і реальний результат.

У всьому цьому треба бути відважним, підприємливим і второпним.

Чи вважаєте Ви, що матеріальні інвестиції в такі країни як Швейцарія та Голандія відповідатимуть кількості парафіян, які там мешкають? Чи кількість парафіян Греко-католицької Церкви не є більш великою в Іспанії чи Італіі?

Іспанія та Італія є поза моєю юрисдикцією, тому мені важко судити, що варто там робити. Мати свій дім і в Швейцарії, і в Нідерландах буде корисно. Наша спільнота в обох країнах є вже в четвертому поколінні, і відсутність інфраструктури та слабкість нашого громадського і церковного життя в цих країнах взяємопов’язані.

– Чи маєте Ви плани щодо інших приміщень, які належать до греко-католицького єпископату , такі як приміщення НТШ в Сарселі, яке деградує з року в рік?

Протягом цього року в єпархії проводиться наскрізний аудит, який мав би оцінити душпастирський, адміністративний, фінансовий і матеріальний стан, у тому числі щодо нерухомості. У зв’язку з цим до Сарселю я їздив не раз – і сам, і з представниками міжнародної української наукової спільноти, щоб ми могли разом усвідомити цей печальний стан.

З такими установами як Сарсель варто мати на увазі, що пам’ять про славне, героїчне минуле, не завжди може бути дороговказом у майбутнє. Чи Сарсель є найкращим місцем для майбутнього українського наукового розвитку в Парижі? Нам слід подумати над цим разом. Уже більше чверть століття людські і матеріальні ресурси для повноцінної наукової діяльності в Сарселі відсутні. Може на це є конкретні причини?

Будучи в США нещодавно, я провів консультації з академіком Леонідом Рудницьким, який очолює Світову Раду НТШ, подібні розмови розпочинаю з різними українськими установами, як щодо Санлісу, так і Сарселю, і всіх питань, що стоять перед нами, щоб мати якнайширше розуміння потреб і можливостей, а також консенсус ширшої спільноти.

Як це часто буває – основне питання є щодо свідомості і нашого бажання. Чи ми готові позитивно, конструктивно, жертовно і динамічно працювати, щоб бути плідними?Я маю тверде переконання, що в духовному, громадському, академічному і культурному вимірах ми маємо у Франції, Швейцарії, країнах Бенілюксу прекрасні можливості. Саме так пропоную підходити до різних складних питань і завдань.

– Які інші пріорітети для української громади Франції Ви бачите?

Українська громада у Франції потребує консолідації – моральної, структурної та інституційної. Вона позначена минулими партійними розходженнями. Сьогодні терпить від політичних і соціальних негараздів, які є в Україні, відчуття яких приносять з собою мігранти, що приїжджають у пошуках заробітку. Їй бракує інфраструктури для забезпечення потреб нової хвилі еміграції.

На мою думку, передусім треба творити позитивну атмосферу, в якій конструктивне мислення, спілкування і праця витіснять конфлікти, упередження, нарікання і деструктивну критику.Ми всі покликані бути щасливими, повноцінними людьми, які не сумніваються у своїй гідності і плекають свою Богом дану духовну, національну і культурну тотожність, будучи відкритими на діалог і співпрацю з ширшим світом, який нас оточує. Вважаю, що відкритість наших інституційних дверей до всіх людей доброї волі сьогодні надзвичайно важлива.

Які виклики стоять перед Вами? Які ресурси маєте, щоб на них відповісти?

Перший мій виклик був познайомитися з ситуацією і не поспішати з необдуманими кроками; іншими словами уважно слухати людей. Думаю, що слухав і чув я немало. Час попереднього знайомства пройшов, і тепер для мене стає зрозуміло, що потрібно більше співпрацівників. На п’ять країн ми маємо 16 священиків, а нам потрібно 30-40, а може навіть 50, щоб задовольнити існуючі потреби. Я інтенсивно працюю над пошуком кандидатів до співпраціі сподіваюся, що в найближчому майбутньому наша громада побачить цих жертовних, молодих і динамічних священиків.

Важливо залучати людей, які з тих чи інших причин ще не залучені до наших духовних чи громадських установ. Наприклад, в Франції за офіційними даними є більше 2000 студентів з України. Досі ні Церкві, ні громаді не вдалося сформулювати для них переконливої пропозиції.

Важливою є праця з молоддю, тому дуже тішуся роботою шкіл українознавства і катехизації. Наші учительки, а зокрема священики і сестри-монахині працюють героїчно. Діти і молодь – це наше майбутнє.

У цих днях в своєму домі я приймаю міжнародний філософський симпозіум за участі провідних мислителів, соціологів, богословів з восьми різних країн, і надіюся, що наше громадське життя буде позначене також і академічністю і творчою критичною думкою. Наша катедра в Парижі випромінює позитив, у ній проходить прекрасна спільнотна молитва, з надихаючим співом, і я надіюся, що на цьому і будемо будувати.

Для усіх цих задумів– збільшення персоналу і розвитку інфраструктури –потрібно знаходити засоби. І над цим питанням також я працював протягом останніх місяців.

Декілька місяців назад Ви відвідали колишній літній табір Mаcwiller в Ельзасі. Українська спільнота в сусідньому Мозелі сподівалася на зустріч з вами, ви маєте нагоду звернутися до них.

Я радо звертаюся до всіх ваших читачів, запевняючи, що я і душпастирі будемо робити все можливе, щоб простягнути руку кожній українській душі, і не тільки українській. Мешканці Мозелю знають стан української посілості в Маквілері – це приміщення пов’язане з надзвичайно плідною діяльністю отця Павла Когута. Літом в 1982 року, будучи семінаристом в Римі, я працював у отця Павла і зберігаю сокровенну пам’ять про цього ревного душпастиря. У цьому місці вчилися і Закону Божого і українських пісень та нашої культури, в цьому місці знайомилися майбутні подружжя, з усієї Франції, і не лише з Франції, з’їздилися молодь і старші. Я їздив до Маквіллеру кілька разів. Зараз приміщення закриті на будь-яку діяльність, бо вони не відповідають державним нормам і щоб їх відремонтувати потрібні сотні тисяч євро.

Мене дуже болить те, що ця оселя пустіє і руйнується, що вже третій десяток років науковий осередок в Сарселі деградує, що український готель в Люрді вже п’ятий рік закритий, бо не відповідає державним нормам. Щороку на ці приміщення йдуть немалі кошти, щоб оплачувати страхування і податки, а громада з них не користає. Тому я поспішав до тих точок, щоб ознайомитися з ситуацією і людьми, що могли б поділитися їхньою інституційною історією.

Територія велика, п’ять країн. Це більше, ніж територія всієї України. Я надіюся, що мешканці Мозельщини і багатьох інших точок пробачать єпископові, що за перші місяці своєї присутності він не змін відвідати кожну громаду на такій розлогій і непростій душпастирській території.

Успадкував я річний бюджет єпархії в сумі 35 тисяч євро на всю діяльність єпископа на п’ять країн. З таким бюджетом зрозуміло, чому у владики не було ні секретаря, ні канцлера, ні економа. Донедавна в Парижі був лише один священик – парох катедри. Оскільки мій попередник, славної пам’яті владика Михаїл Гринчишин, упокоївся до того, як я перебрав уряд, і оскільки у нього не було секретаря чи канцлера, я майже рік займаюся працею Шерлока Голмса, намагаючись зрозуміти, яка наша душпастирська, канонічна, фінансова і матеріальна ситуація.

Тому з благословення патріарха Святослава Шевчука і Постійного Синоду в нашій єпархії відбувається перший в історії нашої Церкви вищезгаданий наскрізний зовнішній аудит. Сподіваюся, що наявність нових молодих священнослужителів, упорядкування юридичних, фіскальних і майнових питань дозволить єпархії і єпархові системно налагодити належну душпастирську працю. Такі глобальні реформи годі провести протягом кількох місяців, тим паче, що я ще до вересня виконував обов’язки ректора Українського католицького університету у Львові, очолюю кадрову комісію Києво-Галицької митрополії, і є членом Постійного Синоду Української Греко-Католицької Церкви.

Каюся перед мозельцями і іншими вірними, сподівання яких я ще не сповнив. Дай Боже, щоб ми могли зустрітися в майбутньому. А поки що, запрошую на наші богослужіння 16 листопада в Санлісі і 17 листопада в Нотрдам де Парі. Будемо наполегливо працювати, але це буде тривати ще не один рік, щоб вийти з цієї ситуації. Ми потребуємо допомоги усіх.

Ви говорили про те що серед українців за кордоном є різні течії і рухи. Що може, на Dашу думку, їх об’єднати в одну силу? Чи це роль церкви, закликати до об’єднання, сама ж церква яка протягом сторіч ділилася і боролася сама проти себе?

Знову і знов заохочую себе і вірних зосереджуватися на позитивах. В Церкві і громаді є багато пороків, але жодна інституція не продемонструвала такої здатності і тяглості «збирати в розсіянні сущих» як Церква. Вона робить це вже більше 1000 років і продовжуватиме це робити.

Може недосконало, але все ж таки наша Церква в західній Європі найбільше йде назустріч нашим заробітчанам та найбільш потребуючим (нагадую Вам розмір бюджету, з яким ми стартували). Думаю що як бізнес (великий, малий, середній), так і державна влада могли б з цього прикладу скористати і більше долучатися до консолідації українців закордоном. Тепер на це ми всі разом маємо прекрасну нагоду.

Що Ви думаєте з приводу псевдоісторії, чи варто розвивати легенди, оскільки люди люблять символи та посилання на давню історію, чи варто їх розвінчувати (наприклад як казка про Орлі, місто яке начебто названо іменем Орлика)?

Взагалі за спеціальністю я історик і радо би присвятив цій темі ціле інтерв’ю. А зараз вистачить констатувати, що об’єктивно помилкові фантазії не слід плекати. Тут я прихильник деконструкції помилкових міфів. Проте, вміння бачити, переживати певні знаки і символи характеризує цивілізацію і культуру.Тому думаю, що розуміння знаків і символів історії та нашого часу може принести великі плоди. Тотальна деконструкція всіх символів і традицій призвела до глибокого зубожіння у сучасності. В популярному розумінні міф – це неправда. Проте в своєму повному толкуванні міф – це глибинне значення певної історії, наративу чи кадра. Я прихильник пошуку глибини.

Французькою мовою http://www.perspectives-ukrainiennes.org/