Презентація нової книги Констанції Колонни-Цезарі та обговорення Гаванської декларації в Єпархіяльному домі на Вансені

3У вівторок, 8 березня 2016 року, в Єпархіяльному домі Паризької єпархії УГКЦ французька журналістка, автор відомих книг з ватиканістики Констанція Колонна-Цезарі представила своє нове 400-сторінкове видання «В таємницях ватиканської дипломатії. Папа Франциск у наступі», що побачило світ минулого місяця у паризькому видавництві «Поріг».

У контексті презентації відбулося обговорення важливих подій останнього місяця, що мають дотичність до УГКЦ: підписаної Папою Франциском та Московським патріархом Кіріллом спільної декларації в Гавані 12 лютого цього року, відзначення 70-х роковин львівського псевдособору 1946 року, Заяви групи православних священиків і мирян різних конфесій про правду про цей псевдособор.

Серед інших, в обговоренні взяли участь: владика Борис Ґудзяк – єпарх Паризький, котрий ділився аналізом його зустрічі 5 березня  у складі Постійного Синоду УГКЦ із Папою Франциском; православний історик Антуан Аржаковський – директор дослідницького центру «Суспільство. Свобода. Мир» Колегії Бернардинів у Парижі, один із тих, котрі підписали вище вказану заяву; пан Ів Гамант – колишній культурний аташе французького посольства в СРСР, вислужений професор Університету Західний Париж – Нантер-Дефанс.

Три головні тези, на яких зійшлися учасники обговорення:

  •      Попри те, що в публікаціях та заявах російського митрополита Іларіона Алфєєва насильницьке зібрання греко-католицьких священиків 8-10 березня 1946 року і далі невтомно трактується як автентичний церковний собор, який об’єднав УГКЦ із «материнською» Російською Церквою, світова православна громадськість дала адекватне означення цієї події як псевдособору, свідченням чого зокрема є і підписана нещодавно п’ятнадцятьма православними мислителями різних конфесій заява, та прохання десятків інших православних долучити їхні підписи, а також публікації славетних православних богословів: Миколи Лосського[1],  митрополита Калліста Вера[2]. У цьому зв’язку слід висловити жаль, що лист Папи  Франциска до Блаженнішого Святослава з нагоди 70-ї річниці псевдособору від 6 березня 2016 року не був таким чітким і конкретним у своїх формулюв12804103_10153940264399029_181419545_nаннях, як лист папи Венедикта XVI до Блаженнішого Любомира з нагоди 60-ї річниці від 22 лютого 2006 року.
  •      Безпрецедентна секретність, якою була оповита підготовка Гаванської декларації, зокрема й те, що Конгрегація східних церков та Конгрегація доктрини віри не були долучені до підготовки документу, як минулого тижня засвідчили єпископам Постійного Синоду УГКЦ префекти цих конгрегацій – кардинал Леонардо Сандрі та кардинал Герхард Мюллер, спричинила грубі помилки богословського, історичного, та аналітичного характеру у цьому документі: УГКЦ в названо «еклезіальною спільнотою» – терміном, яким називають християнські конфесії без апостольської сукцесії[3]; не згадано Флорентійський собор 1439 року як досвід відновлення євхаристійного сопричастя Католицької та Православної Церков[4]; висловлено спільний папою та патріархом Московським заклик до миру на Близькому Сході у час, коли патріарх Московський публічно висловлювався за священну війну під проводом Росії у цих країнах, де найбільше страждають християни[5] тощо. Відкинувши зайву емоційність у сприйнятті Гаванської декларації, слід висловити смуток з приводу цих серйозних прорахунків та грубих помилок не лише ватиканської дипломатії, але й Римської курії загалом, а також висловити радість із приводу того, що УГКЦ уже не є перепоною для діалогу між Римською та Московською Церквами, та вкотре визнана з боку Московської Церкви як така, що має право на існування.
  •      На даний час важливішою турботою УГКЦ є не Гаванська  декларація, а російська агресія в Україні у відповідь на бажання українського народу до свободи та гідності на європейських християнських цінностях, а також пов’язана із цим гуманітарна криза, що поглиблюється. Незважаючи на те, що ватиканська дипломатія послідовно уникає терміну «зовнішня агресія», а часто навіть і терміну «війна», Апостольська Столиця має цілком адекватне розуміння ситуації, що випливає із зустрічі із членами Постійного Синоду УГКЦ кардинала П’єтро Пароліна – Державного Секретаря Ватикану[6], та архиєпископа Пола Ґаллахера – Секретаря Ватикану по зв’язках з державами[7]. Про це свідчать також і слова самого Папи Франциска у відповідь на ініціативи єпископів Постійного Синоду УГКЦ, висловлені йому 5 березня цього року, також і конкретні дії ватиканської дипломатії на міжнародному рівні та в Україні, а зокрема – нещодавні візити папського нунція в Україні архиєпископа Клавдіо Ґуджеротті  в зону АТО та його зусилля серед іноземних дипломатів, акредитованих у Києві, про це свідчить і планований візит в Україну Державного Сектератя Ватикану кардинала П’єтро Пароліна, а також і попереднє схвалення папою Франциском ініціативи Постійного Синоду УГКЦ щодо організації в Україні міжнародної католицької гумінатарної акції.

[1] Московський патріархат.

[2] Константинопольський патріархат.

[3] Пункт 25 Гаванської Декларації.

[4] Пункт 5 Гаванської Декларації.

[5] Пункти 8-12 Гаванської Декларації.

[6] Державний пост у Ватикані, відповідний посаді Прем’єр-Міністра в інших державах.

[7] Державний пост у Ватикані, відповідний посаді Міністра закордонних справ в інших державах