Часто буває, що ми задумуємося над роллю мами у житті набагато більше ніж над роллю батька. Однак по правді кажучи, роль тата не менш важлива у процесі виховання та зростання, особистісного та й професійного також.
З нагоди дня Батька, владика Гліб, о. Іван Данчевський та брат Любомир Пецюх поділилися своїми спогадами та рефлексіями про роль тата у нашому житті.
Спомин про Батька – владика Гліб Лончина
Мій Тато, Богдан-Іван Лончина, був людиною строгою, серйозною, мав тенденцію до меланхолійности. При тому був смиренним, мав почуття гумору, та в усьому був джентельменом.
Ззовні був строгим, і мав на те причину. Життєві обставини змушували його таким бути. Опинився на чужині, куди не планував їхати, тільки Бог так покерував. Виховав п’ятеро дітей в еміґраційному середовищі, де йшлося про те, щоб зберегти все християнське й українське, тому що в Совєтському Союзі нашу Церкву, мову й культуру безпощадно нищили.
Батько був директором Школи українознавства в Дітройті, був активним у громадських організаціях, особливо у світовому патріярхальному русі, в якому хотів бачити участь мирян у житті Церкви, як цього бажав патріярх Йосиф.
Мав уроджену доброту. Коли заходив у магазин, звертався з ласкавим словом, а то й жартами, до продавців. Любив брати наймолодшого внука Петруся до BigBoy-ресторану, коли старші брати були у школі. Був товариським – найкраще це було видно на літніх вакаціях над Гюронським озером, де українці збиралися.
Понад усе, Тато був глибоко віруючою людиною. Він залишиться у моїй пам’яті як добрий Батько нас дітей, вірний Друг моєї Мами, умілий педагог та організатор і ревний служитель Церкви.
Таїнство любові тата – о. Іван Данчевський
Батько, отець, тато, татко, татусик… так багато емоцій, почуттів, значення у цих звертаннях до особи чию роль не завжди відкрито доцінюють, інколи замовчують, а подекуди і опускають. Впевнений, що про роль батька у житті кожного з нас можна дуже багато писати. Я б хотів поділитись кількома думками з власного досвіду синівства.
Одного разу під час загальної аудієнції, 28 січня 2015 р, Святіший Отець Франциск сказав такі слова: « слово «батько» є особливо дорогим для християн, адже саме так звертатися до Бога нас навчив Ісус в молитві «Отче наш». А «благословенне таїнство» любові Бога – Отця, Сина і Святого Духа, – об’явлене Христом, є «суттю нашої християнської віри». ЦЕ «таїнство любові» тата є особливим. Про любов матері ми маємо так багато віршів, пісень, промов чи проповідей, і це справедливо, однак любов батька нічим не менша. Вона дуже спеціальна. Я б назвав її «тихою». Однак сила цієї любові неймовірна. Вона формує позитивне самоусвідомлення, що ти є вартісним, незмінним, дає тобі почуття безпеки. Так як любов матері, так і любов батька є жертвенною. Ця любов є пасхальною, бо переходить від себе до дружини, до дитини, від буття для себе до буття для іншого.
Любов тата є дуже смиренною. У твердості щоденного життя, в буденності малих вчинків, у тихості, яка не потребує визнання, тато вміє сприйняти твої тривоги, печалі, радості чи успіхи як свої. Неодноразово, я, дивувся, як мій тато вміло входив у мій внутрішній світ, дивився на все моїми очима, відчував моїми почуттями і цим дав мені відчуття, що я є даром для своїх батьків. А ще любов батька вміє чекати, знаходити тимчасовий компроміс, аби не «зруйнувати твого шляху».
Не пам’ ятаю від кого, але колись почув таку фразу: « Любов вміє ставати тишею і слуханням». І маючи приклад свого батька, можу сказати, – тато по особливому вміє слухати. Вміти слухати – нелегко. Однак він це робить з «армійською» витримкою, особливою чуйністю і цілковитим сприйняттям.
Цих кілька думок про «таїнство любові тата» викликають велику вдячність для мого батька та усіх татів. Хай ваша любов буде світлом для синів і дочок, через яке вони побачать і любов Бога, яка неодмінно змінить їхнє життя.
Роль батька у моєму житті – бр. Любомир Пецюх
Роль батька у моєму житті була визначною. Завдяки йому, як апостолу віри в домашній Церкві, я укорінився у Христі. «Віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (Рим. 10, 17), каже апостол Павло. Хоч для того, щоб почути потрібно вуха і слово, я впевнений, що почути можна й очима та без слів. Наочний приклад мого батька вибудовував у мені уявлення про Бога Отця. Коли я був дитиною, я не сприймав батька крізь призму священства. Читаючи Святе Письмо і, здебільшого, Старий Завіт, мій батько нагадував мені більше постать старозавітних патріархів та пророків, ніж левітів священників. Подібно як патріархи і пророки були на сторожі віри в Бога Авраама, Ісаака та Якова, мій батько, в моїх очах, здавався одним із них, який стояв на сторожі віри в Бога Ізраїля в нашій сім’ї. Читаючи Святе Письмо і бачачи життєвий приклад мого батька, я відчував себе, наче причетним до тієї старозавітної історії. Наче ті патріархи і пророки були також і моїми предками.
Завдяки батьківському акценту на Божих заповідях, покаянні, причасті, милосерді та щоденній молитві, в моєму серці вироблявся персональний зв’язок з Богом. Я відчував присутність своєрідного одухотворення в особі мого батька, яке поширювалося на всю сім’ю. Саме цей сімейний дух і тримав мене у вірі і пробуджував у мені совість та покаяння. Сьогодні я розумію, що це діяння Святого Духа. Коли я ще проживав у Стрию, батько часто брав мене з собою на богослужіння та молебні на парафію в Моршині, де він служив. В машині часто звучала аудіокасета з церковним співом монахів студитів з Унева. Все це давало мені відчути смак присутності Святого Духа у моєму житті. Коли я вже був на перших курсах духовної семінарії, слова пророка Єлисея до Іллі «Я хотів би мати подвійний дух твій» (2 Царів, 2, 9) промовляли до мене по-особливому.
Підростаючи, я мав пройти через дуже важливий етап в моєму житті. «Він Бог мій, і прославлю Його; Бог отця мого, і возвеличу Його…» пише преподобний Андрей Критський у своєму покаяльному каноні. Від тепер Бог мого батька мав стати також і моїм Богом. Віра мого батька мала стати моєю вірою. Саме перехід на цей етап дозволив мені вступити в духовну семінарію. Богословські студії, в свою чергу, поглибили мою віру. Інколи люди говорять: «пішов батьківським шляхом». Я б сказав: «і так, і ні». З одного боку так, оскільки я перейняв від нього віру в Бога і його шлях був мені великим взірцем. З другого боку ні, оскільки рішення вступити в семінарію випливало з мого особистого досвіду віри, коли «Бог отця мого» став «моїм Богом». Я не йду шляхом мого батька, я йду моїм шляхом, який випливає з моїх особистих відносин з Богом, що каже: «життя і смерть появив я перед тобою, благословення й прокляття. Вибирай життя, щоб жити на світі тобі і твоєму потомству, любивши Господа, Бога твого, слухавшись його голосу та прихилившись до нього» (Втор. 30: 19-20).
