Архиєпископ Ігор Ісіченко про українське церковне служіння і роль служителя на поселеннях

Архиєпископ Ігор Ісіченко


Українське церковне служіння і роль служителя на поселеннях: минулий досвід і пріоритети на майбутнє

Виступ на конференції «Постать священика та душпастирське служіння для українців у Бельгії: надбання та перспективи» (Лювен, 26 листопада 2016 р.)

Початки

В середині XVII  ст. мої предки вирушали з Наддніпрянщини на збезлюднілі простори Дикого Поля, аби перетворити їх на Слобідську Україну. Що брали вони з собою? Зерно, худобу, найпотрібніший реманент. А разом із тим – образи, антимінси, церковний посуд, книги київського та львівського друку, навіть дзвони. Із селянами їхали в невідомість і їхні душпастирі. Часом переселялася ціла парафія, щоб відродитися на незайманих степових землях – із звичним ритмом церковного життя, з закоріненими в минулому традиціями.  Харківський воєвода лютував: «Черкасы молятся бумажным листам, своему литовскому письму»[1]. Мине півтораста років – і з підросійської України нова хвиля переселення рушить далі й далі на схід – у Поволжя, Приуралля, Сибір, на Далекий Схід. І вони теж везтимуть із собою батьківські образи та часослови, за якими вчилися в парафіяльній школі. Однак власних пастирів уже не буде – Київська митрополія розчиниться в застійній атмосфері синодальної церкви…

А з іншого кінця України, з-поза Карпат, наші земляки вирушать у середині XVIII ст. на південь Австрійської імперії – в Бачку, Срим і Славонію. Їм допоможе зберегти власну ідентичність обрядова різниця з місцевим населенням. І 1777 р. папа Пій VI утворив для них Крижевецьку єпархію. Попри брак безпосередньої юрисдикційної єдности зі Львівською та Мукачівською єпархіями, обрядова спільність сприяє підтриманню контактів із материковою культурою. Єпископ Крижевацький Діонісій Няраді (1874-1940) був апостольським візитатором Карпатської України, підтримав боротьбу українців Закарпаття за свою державність. Сестри служебниці з України відкрили монастирі в Бачці (теперішня Сербія) та Руському Керестурі (Воєводина). Вони навчають дітей, дбають про храми, провадять спів на літургії, шиють ризи, доглядають старих і немічних. Попри контроверсійність постаті вихідця з Руського Керестуру о. Гавриїла Костельника (1886-1948), слід відзначити його просвітительську працю: для земляків він уклав  «Граматику бачванско-рускей бешеди» (1923). Нині Крижевацька єпархія виросла в Хорватську Греко-Католицьку Церкву й зберігає під своєю опікою нащадків українців, котрі вже усвідомлюють себе як бачванські русини.

Відкриття Америки

Наприкінці ХІХ ст. українські заробітчани відкривають для себе США (1877), Бразилію (1880-і рр.), Канаду (1891). До початку Першої світової війни туди вже виїхало понад 300 тис. галичан – греко-католиків. До них приєднуються православні буковинці й волиняки. Не вельми письменні, без знання місцевих мов, вони опиняються на марґінесі суспільства й легко стають об’єктом економічного й політичного визиску.

Оскільки Аляска до 1867 р. належала царській Росії, на її терені діяла православна єпархія, з 1870 р. – Алеутська й Аляскинська, а з 1900 – Алеутська й Північноамериканська. Священик цієї єпархії Дмитрій Каменєв 1897 р. відправив Службу Божу в Лаймстон-Лейк (Канада), 600 мешканців якого перейшли на православ’я і перейменували своє поселення на Восток, бо «стали істинними й православними дітьми Сходу»[2]. Одна за одною виростають російські церкви в Альберті й Манітобі. 1889 р. о. Олексій Товт із усією парафією у Міннеаполісі перейшов на православ’я. Згодом на православ’я перейшла ціла група священиків – 13 громад із майже 7000 вірних. З 1897 р. Російська православна місія в США почала видавати газети «Свет», де частина матеріялів друкувалася українською мовою.

З іншого боку, католицький єпископат у США, Бразилії й Аргентині виявився не готовим прийняти феномен греко-католицьких громад із одруженими священиками й власним обрядом. Це створює відомі проблеми, які часом ставали підставою для згіршення та створювали передумови для російського й протестантського прозелітизму. Українців пробували залучити до себе польські та словацькі організації.

Вже 1878 р. українці в Міннеаполісі намагалися утворити власну громаду. Але бракувало душпастиря. І громадою заопікувався польський римсько-католицький священик. Подібне сталося в Скрентоні, Пассаїку. Американські українці, вуглекопи з Шенандоа, звернулися до митрополита Сильвестра Сембратовича з проханням направити священика. Наприкінці 1884 р. до США прибув о. Іван Волянський. Але римсько-католицький ієрарх не схотів визнати його повноважень і дозволити відправи в храмах місцевої дієцезії. Довелося винайняти залу в будинку на Мейн Стріт у Шенандоа і там 18 грудня 1884 р. почалися богослужіння. 1885-1886 рр. будується церква архистратига Михаїла. Було засновано братство, школу й читальню. Згодом прибуло ще кілька священиків. Виникають громади й церкви в Кінґстоні, Гейзелтоні, Олифанті, Джерсі Сіті.

12 квітня 1897 року Канаду відвідав отець Нестор Дмитрів. Він прибув зі Сполучених Штатів до Вінніпеґу, де відправив Святу Літургію у домі отця Василя Ксьондзика в Теребовлі (сьогодні Валлі Ривер). 1 серпня 1897 року отець Дмитрів заснував першу парафію в Манітобі, неподалік Стюартбурна.

Однак проблема обрядової ідентичности заважає стосункам із місцевою РКЦ. О. Івана Волянського 1889 р. відкликали в Україну; 1890 р. Конґреґація пропаґанди віри видала енцикліку, що забороняла працювати в Північній Америці одруженим священикам, а 1894 р. узалежнила направлення священиків згодою місцевого єпископа та дозволом Пропаґанди віри. Греко-католицькі священики в США об’єднуються й проводять 1902 р. з’їзд у Гаррисбурзі, відгуком на який стало послання митрополита Андрея Шептицького. Митрополитові вдалося переконати префекта Конґреґації поширення віри та державного секретаря, і 1907 р. греко-католики США одержали єпископа Сотера Ортинського. Спершу він вважався єпископом-помічником латинських владик, і лише 1913 р. одержав права екзарха.

Сотер Ортинський помер 1916 р. Його наступник був призначений тільки через вісім років, 1924 р. Ним став єпископ Костянтин Богачевський, василіянин, вихідець із Галичини, змушений залишити батьківщину через переслідування польської влади. Його організаційний талант допомагає налагодити освітню й катехитичну працю, розв’язувати економічні проблеми парафіяльних громад. Роками владика сам редаґує газети «Католицький провід».

Дражливою проблемою стали канонічні стосунки вихідців із Львівської митрополії та Мукачівської єпархії. Зрештою, водночас із владикою Богачевським, 1924 р. для вихідців із Закарпаття, що жили в США, призначається власний єпископ, Василь Такач. Він спробував 1930 р. запровадити целібат для священиків його єпархії. Це викликало спротив, що обернувся згодом утворенням православної митрополії для закарпатських українців.

Греко-Католицьку Церкву в Канаді 1912 р. очолив єпископ Микита Будка.

Виняткову роль у забезпеченні душпастирської опіки відіграли монахи-василіяни й редемптористи. У відповідь на прохання архиєпископа Аделярда Ляжневена з Манітоби о. Ахіль Делярій із Бельгії 1899 р. прибуває до монастиря в Брендоні (Манітоба) й перебирає під свою опіку слов’янські родини, що мешкали біля озера Шоал. 1904 р. створюється  станиця в Йорктоні, а 1906 р. отримує дозвіл відправляти богослужіння східного обряду. Бельгійські редемптористи  опановують українську мову й візантійський обряд, стаючи душпастирями наших поселенців у Канаді.

Вивчивши ситуацію в Північній Америці, митрополит Андрей Шептицький направляє на Захід Канади монахів-василіян і сестер служебниць. 1902 р. починається місія ЧСВВ в Канаді. Їхнім осідком стає Біверлейк на північ від Мондеру, де 7 листопада 1902 р. було відправлено перше богослужіння.

Перші роки служіння були надміру важкими. Всі церковні речі доводилося возити з собою, Служба Божа правилася в приватних помешканнях та громадських приміщеннях. Отці відвідували розкидані ферми: сповідали, хрестили, вінчали, причащали хворих, освячували хати. А водночас вони допомагали в розв’язанні побутових і юридичних проблем, провадили катехизацію. Організуються місії – як короткі, так і багатоденні, реколекції.

Першим настоятелем василіянської місії в Канаді став о. Платонід Філяс (1902-1905), а по його від’їзді – Матей Гура, Созонт Дідик. Мондер з осідку василіянської місії виростає в центр провінції. Звідси вирушають василіяни на місії, засновуючи душпастирські станиці й парафії, частина з яких згодом зникла або перейшла під опіку єпархій. Серед цих осідків виділяються Едмонтон, Вінніпеґ, Монреаль, Ґримзбі, Торонто. Утворюються церковні організації: Марійські дружини, Апостольство молитви, церковні братства, вівтарні дружини.

Варто виділити апостольську ревність о. Андрія Григорія Труха ЧСВВ, знаного як автор чотиритомного корпусу «Житій святих». Він народився 1894 р. на Стрийщині, служив у січових стрільцях. Після польського полону й в’язниці вступив до новіціяту й 1921 р. склав перші обіти, а 1926 р. став священиком. Влітку 1933 року отець від’їхав до Канади і США (Монреаль, Вінніпег, Едмонтон, Чікаґо, Ванкувер, Мондер, Торонто, Ґримзбі), де аж до смерті працював на душпастирсько-місіонерській, письменницькій та видавничій нивах. Помер 9 травня 1959 р. у Грімзбі (Канада).

о. Андрій Григорій Трух друкувався в часописах і журналах, є автором чотиритомного збірника «Життя Святих», автобіографічної праці «На фронті – Спомини з власного життя», книг «Марія. Життя Пресвятої Богородиці» (1945), «Світила Християнського Сходу» (1968), «Українська мова. Граматика української літературної мови» (1947) та інших; редагував часопис «Світло» (1943 – 46). Є одним з авторів слів гімну Українських січових стрільців «Червона калина».

З середини 1930х рр. до церкви приходить нова ґенерація священиків і монахів, уже народжених у Канаді.

Не обмежуючись мирянськими організаціями при церквах, священики УГКЦ беруть діяльну участь у заснуванні читалень «Просвіти», «Рідних шкіл», «Народних домів». Збереження обрядової ідентичности бачилося їм природно пов’язаним із плеканням власної культурної традиції, патріотичним вихованням молоді.

У 1930-і рр. в Мондері засновується видавництво з власною друкарнею й книгарнею. Починає виходити  журнал «Світло», а також популярна «Бібліотека добрих книжок». Журнал «Світло» виходив спершу (з 1938) в Мондері, а з 1949 р. – в Торонто. Його періодичність зросла до щомісячної, а обсяг розширився до 48 с.

Українські православні громади в США й Канаді виникають 1918 р. 28 грудня 1918 р. на з’їзді проголошено утворення Української Греко-Православної Церкви (УГПЦ) в Канаді. Спершу вона увійшла під юрисдикцію Антіохійської Православної Церкви, а 1924 р. була очолена прибулим з України архиєпископом УАПЦ Іоаном Теодоровичем. УГПЦ в Канаді визнала себе частиною єдиної УАПЦ, але 1935 р. УГПЦ в Канаді стала вважатися цілком незалежною Церквою. На 1928 р. Церква мала вже 17 священиків, а число громад зросло до 120. Правда, в більшості громад богослужіння відбувался лише раз на місяць або й рідше. Фермерські громади пересічно налічували 20-30 родин.

Аналогічні процеси відбувалися і в українських громадах США, які також визнавали за свого архипастиря митрополита Германоса, а потім увійшли під архиєрейську опіку владики Іоана Теодоровича. З приходом архиєпископа Іоана число громад зростає до 32 (на 1932 р.).

Частина українських громад 1928 р. перейшла під юрисдикцію Константинопольського патріярха і 1932 р. для неї  на єпископа було висвячено о. Йосифа Жука. Згодом до цієї єпархії приєдналося кілька громад з Канади. Після смерти владики Йосифа 1932 р. єпархія деякий час лишалася без власного архиєрея. У 1937 р. для неї було висвячено єпископа Богдана Шпильку — доктора богослов’я родом з Галичини, прибулого до США 1936 р.

Напередодні Першої світової війни кількість українських поселенців у Бразилії становила приблизно 45 тисяч осіб разом із природним приростом. Церква перебрала у свої руки освітню справу серед українських поселенців. 1922 року українська громада в Бразилії мала вже 64 школи. Але важким ударом по українському шкільництву став указ бразильського диктаторського уряду з 1938 р. про заборону діяльности небразильських національних товариств, викладання іншими мовами, окрім португальської, та проповідування цими мовами.

До 1951 р. греко-католицький клир все ще підлягав тут римсько-католицьким єпископам. Це обмежувало можливості душпастирського служіння одружених священиків. Тому в Бразилії особливого значення набула місія василіян. Вони обслуговували велику кількість місійних осередків, відстань до котрих сягає 180-200 км. До віддалених поселень («колоній») доводилося діставатися верхи, на возах, а часом і пішки. Крім богослужінь, при парафіях відбувалося навчання мови, співу, народних звичаїв. Чудові замальовки побуту тамтешнього клиру залишив о. Василь Зінько в серії своїх спогадів («Місіонес – уздовж і впоперек», «До столиці – до Буйнесу», «Сильветки василіянських трудівників», «Пресвятому серцю Ісусовому: Життєпис Христофора Миськова-Савенка»). Його розповіді про «ходження з кадилом» – ціла епопея пастирського служіння на неосяжних просторах серед джунглів, де від оселі до оселі треба діставатися годинами, в церкві на панікадилі над тетраподом вмощується змія, кобра може залізти до захристії, а ананаси ростуть грядками, як капуста. «Одного року то я постійно кружляв… Вертався в понеділок пополудні… Переночував в Апостолах, а у вівторок пополудні – на колектив, що йшов через Трес-Капонес. Ще вечором мав мати хресну дорогу, а у середу ранком – Службу Божу з парастасом із сорокоустим. Люди численно збиралися і приносили багато хлібів. Звідси їхав на Азару й там теж мав хресну дорогу і сповідав, щоб у четвер рано мати св. літургію і запричащати кількадесят осіб і то здалека, а по сорокоустім – до Апостолів. Тут довго не барився, а сідав у автобус до Пасадаса і виходив у Сан-Хосе, де вечором відправляв хресну дорогу і сповідав, а у п’ятницю рано правив літургію та сорокоусте…. Вечором в Обері – Служба Божа й парастас. Ночував, а по ранішній Службі Божій залишався тільки на четверту неділю, а в інші неділі – їхав на різні колонії… Річно я робив до 15000 км дороги»[3].

Навесні 1922 р. Бразилію відвідав митрополит Андрій Шептицький. На цей час із 11 греко-католицьких священиків восьмеро були василіянами; на 1952 р. з 32 священиків василіянами виявилися 25. 1932 р. Чин святого Василія Великого утворив окрему Бразильську віце-провінцію з центром у Прудентополі з власним новіціятом та 4-річною середньою школою (малою семінарією св. Йосифа). До складу цієї провінції було включено монаші доми в Аргентині.

Найбільшою українською церквою в Бразилії став монастирський храм св. Йосафата, побудований у Прудентопольському василіянському монастирі в 1916-1920 рр. В Прудентополі після перерви, викликаної урядовою забороною видання іншомовних часописів (1917-1935), продовжується видання журналу «Місіонер». Журнал «Праця», також друкований у Прудентополі з 1912 р., перетворюється на тижневик і його наклад сягає в 1930-і рр. 1700 прим.

У 1911 р. до Бразилії прибули сестри-служебниці. Вони також об’єдналися в провінцію з центром у Прудентополі. Сестри-служебниці опікувалися школами, шпиталями й сиротинцями. На середину ХХ ст. сестер налічувалося понад 200.

У 1930-і рр. в Бразилії виникло згромадження сестер францисканок Третього чину, згодом перейменоване на згромадження сестер катехиток святої Анни. Головною місією цього згромадження стало навчання дітей та дорослих, підготовка до сповіді та причастя. Сестри катехитки працюють у школах, лікарнях, допомагають при парафіях.

Поряд із давнішим Апостольством молитви миряни об’єднуються в марійські дружини, які були започатковані в Куритибі 1928 р. й поширился в усій Бразилії.

Ще 1916 р. Ватикан дозволив запровадити в греко-католицьких парафіях Південної Америки новий календар. Але впровадження його затяглося на довгі роки й було проголошене щойно 1937 р., коли календар на наступний, 1938 р., вийшов уже за новим стилем.

В Аргентині греко-католицькі священики підлягали римсько-католицькій адміністрації до 1961 р. І тут важливу роль, особливо в повоєнні часи, відіграли монахи-василіяни. Їхній осідок у Апостолес (провінція Місіонес) було засновано 1935 р. З жіночих орденів виявили найбільшу активність сестри-василіянки.

Після Першої світової війни до Бразилії почали прибувати переселенці з Волині й Буковини, які організуються в православні громади. Перейшла на православ’я 1922 р. й невелика група греко-католиків із Галичини.

1930 р о. Дмитро Сідлецький почав організовувати громади УАПЦ у Бра-зилії. Згодом утворилося понад десять громад на чолі з окремим адміні-стратором.

Православні українці Аргентини зосередилися довкола церкви Святої Покрови в Буенос-Айресі.

Доба DP

Третя хвиля еміґрації, що перемістила на Захід сотні тисяч утікачів із окупованої Совєтським Союзом України, якісно відрізнялася від попередніх. Відрізнялася за істотно вищим рівнем політичної свідомости, загальної освіти, але разом із тим і за суттєво відмінним типом релігійности. Це становило новий виклик для душпастирської опіки ґенерації «переміщених осіб» – DP (displaced persons). До того ж, соціяльний склад цього середовища був вельми строкатий: і вивезені в Третій Райх сільські юнаки та дівчата, котрі не хотіли повертатися в сталінську колгоспну неволю, і учасники збройної боротьби з СССР, і інтелектуали й митці, що прагнули реалізувати свої таланти в країнах вільного світу.

Єпископат УАПЦ прибув у табори переміщених осіб майже в повному складі (12 осіб), на чолі з митрополитом-адміністратором Київського престолу Полікарпом Сікорським. Вже влітку 1945 р. почали організовуватися табори УНРРА, тобто United Nations Relief and Rehabilitation Administration (Адміністрація Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови), з реєстрацією скитальців. При таборах і поза таборами, де були колонії українців, упорядковуються церкви. Художні оздоби, утвар, ікони, богослужбове облачення виготовляється руками парафіян. 1946 р. в Західній Европі налічувалося 52 парафії УАПЦ з 60 тис. вірних. В таборах запроваджується викладання Закону Божого, видаються підручники з цього та інших богословських предметів, «Молитовник» (1946), «Святкова Мінея» (1946), «Служебник» (1949), «Часослов» (1950), окремі акафісти, служби на великі свята. 1946 р.  здійснюється спроба організувати в Мюнхені Богословсько-Педагогічну академію. Першим директором її став професор Іван Власовський.

Але масове переселення за океан, що розпочалося 1948 р., припинило ці процеси. Кількість парафій у Німеччині поступово скорочується.

Частина владик переносить свою діяльність в США й Канаду. Згодом митрополит Мстислав Скрипник очолив УПЦ в США, а митрополит Іларіон Огієнко – УГПЦ в Канаді. Це до певної міри динамізувало розвиток православних українських спільнот у Північній і Південній Америці, але обумовило необхідність розв’язання канонічних проблем: адже за океаном Церкву очолював архиєпископ, висвячений Василем Липківським. Митрополит Мстислав спробував розв’язати цю проблему шляхом пересвяти владики Іоана, що викликало критичну реакцію частини клиру й мирян. Остаточне ж розв’язання канонічних проблем настало для УПЦ в Канаді лише 1990 р., а для УПЦ в США – 1995 р. Правда, це не вплинуло істотно на кризу покликань і не зупинило стрімкого скорочення постійного членства парафій.

У Бельгії було організовано 1948 р. 4 громади, в яких було до 200 робітничих родин. Кількадесят українських парафій, об’єднаних в УАПЦ у Великій Британії, утворилося на Британських островах. Виникла також Австралійсько-Новозеландська єпархія УАПЦ. Повсюдно при парафіях діяли школи, братства й сестрицтва. Згасання адміністративного центру УАПЦ в Європі частково компенсувалося утворенням потужного осередку УПЦ в США в Савт Бавнд Брук, де довкола митрополичої резиденції виростають культурний центр, семінарія святої Софії, церква-пам’ятник, меморіяльний цвинтар. Митрополит Мстислав активно підтримує культуротворчі проєкти на кшталт видання словника Номиса, «Історії Української Православної Церкви» проф. Івана Власовського, розбудови Української Вільної Академії наук. Колеґія святого Андрія при Манітобському університеті у Вінніпеґу, відкрита 1946 р., 1962 р. одержала статус асоційованого, а 1981 р. – афілійованого коледжу. Фактично вона в повоєнний час була основним осередком формування українського православного клиру в діяспорі.

Єпископат УГКЦ в Україні лишився зі своєю паствою – і зазнав усіх жахіть совєтських репресій. Заборона УГКЦ в Україні й Польщі 1946 р., Греко-Католицької Церкви в Румунії 1948 р., в Закарпатті 1949 р. та в Чехословаччині 1950 р. зруйнувала адміністративні структури, але не знищила Церкву. Унікальна роль у її збереженні на європейському континенті належить єпископові Іванові Бучку (1891-1974), призначеному 1946 р.  Апостольським візитатором українців-католиків у Західній Європі. Ще 1945 р. він організував Український допомоговий комітет, покликаний опікуватися втікачами з рідних земель. Резиденція владики в Українській Папській семінарії святого Йосафата перетворюється на реальний центр опіки над нашими скитальцями. Владика невтомно візитує громади в таборах переміщених осіб (а їх у Німеччині налічувалося близько 100), в Італії, Бельгії, Франції, Іспанії, Швейцарії, Голандії, Данії, Великій Британії. Він рятує від насильної депортації в СССР тисячі українців, серед яких особливе місце належить інтернованим у Ріміні (Італія) воякам дивізії «Галичина». Завдяки клопотанням владики, що заручився підтримкою папи Пія ХІІ, в травні-червні 1947 р. дивізійники перебралися до Великої Британії.

Дбаючи про налагодження духовного життя в громадах УГКЦ, що лишилися в Європі, владика бере на себе низку суспільно-культурних ініціятив. Він опікується утворенням європейського осередку НТШ і забезпечує придбання для нього кардиналом Еженом Тіссераном, секретарем Конґреґації для Східних Церков (1936-1959), будинку в Сарселі під Парижем. Саме там здійснювалася праця над «Енциклопедією українознавства». Владика стежить за тим, щоб у таборах переміщених осіб діяли українські школи, відкриває в Ріміні ґімназію, забезпечує українських студентів в університетах Іспанії стипендіями. Він організує видання «Євангелія» в перекладі о. Теодосія Галущинського, ЧСВВ (1946), кількох молитовників, засновує  тижневик  «Християнський  Голос»  у  Мюнхені,  часописи «Голос  Христа  Чоловіколюбця»  в  Бельгії  і  «Наша  Церква»  в  Лондоні. Мала українська семінарія, відкрита ним у Франції, переноситься до Риму й набуває права папської. Під його патронатом о. Іван Хоменко здійснює переклад повного тексту «Святого Письма» (1963).

Папа Пій ХІІ  1953  р.  іменував  владику Івана Бучка  титулярним  архиепископом Леокадійським. Наукове товариство імени Шевченка надало йому титул почесного члена, а Український вільний університет – почесного доктора. В історичну пам’ять українців він увійшов як «архипастир скитальців».

Після звільнення з совєтських таборів митрополита Йосифа Сліпого в Римі сформувався діяльний український релігійний центр, котрий мав компенсувати відсутність аналогічного центру в Україні. Після прибуття митрополита до Риму було повернено УГКЦ раніше належну їй церкву свв. мучеників Сергія і Вакха. Храмове подвір’я перетворилася на архиєрейський двір. Тут постала перша в Італії українська парафія. Було засновано Український католицький університет. Згодом було збудовано патріярший собор Святої Софії, освячений папою Павлом VI 1969 р. Для монахів Студійського уставу 1965 р. закупили земельну ділянку біля колишнього вулкану, де тепер знаходиться озеро Альбано. Ця оселя була названа Студіоном. Відновилася публікація журналу «Богословія».

Нові виклики

Четверта хвиля еміґрації ставить Церкву перед новими викликами. Попри свою строкатість, вона якісно відрізняється від попередніх ґенерацій як за мотивами виїзду на Захід, так і за освітою, культурними запитами, релігійними поглядами. Ностальгічні спонуки приходу до українських громад заступилися свідомою настановою на асиміляцію. Для успішного бізнесмена чи програміста належність до етноконфесійної спільноти втрачає роль соціяльного ліфта; швидше навпаки – сприймається за тягар, що заважає особистому зростанню. Політкоректна атмосфера неоліберальної цивілізації унеможливлює публічне маніфестування своєї релігійности, а відтак стимулює її приховування, що може перерости у втрату зовнішніх ознак належности до Церкви. Офіційне членство в парафії, належність до мирянських організацій, спів у церковному хорі, навіть участь у недільній та святковій літургії витісняються з системи життєвих пріоритетів.

У повсякденному житті українця на Заході (та, додаймо, і в Україні) для душпастирської присутности лишається все менше простору. Чи полегшує це апостольську місію Церкви й поодинокого священика? Швидше навпаки, ускладнює й розширює. Можу це порівняти з пасторальною працею в секуляризованому світі Східної України, де священик не може розраховувати на потенціял свого канонічного авторитету.

Перетворення парафії на осередок опору асиміляції, острівець національної культури в чужому морі, може загнати її в глухий кут повільного, але неминучого згасання. Але модель етноконфесійної репрезентативи, центру інтеґрування української громади східного обряду в поліетнічний суспільно-культурний контекст як ориґінального феномену, що додає неповторних барв мультикультурному суспільству, здається плідною й доволі перспективною. За однієї умови: якщо вдасться подолати комплекси меншовартости й спокусу марґіналізації.

Наші громади в діяспорі здатні вельми допомогти і власній пастві, і нам в Україні, якщо сміливо трансформуватимуть принесений із рідного краю досвід, гідно транслюватимуть його в світовий інформаційний простір і самі вчитимуться прочитувати його в коді сучасної постпостмодерної культури. Саме в цій моделі катехитичні й просвітницькі ініціятиви, видавничі й медійні проєкти, мирянські спільноти та доброчинні інституції можуть відкритися в ширшу перспективу, оприявнюючи її також для нас в Україні.

Однак є підступна пастка, в яку може потрапити пастир у динамічному постмодерному світі. Блаженніший Любомир Гузар якось був назвав її «хворобою активізму». Влаштування парафіяльних імпрез, прицерковних інституцій, численні місійні поїздки – все це, звичайно, відіграє й нині свою роль. Але коли зовнішня активність йде на шкоду особистій молитві, побожному читанню й роздумуванню, ритмові реґулярного богослужбового життя – тоді вона може перетворитися на маскувальну сітку для приховування внутрішнього зубожніння, що може обернутися на тяжку духовну кризу.

Світ, де релігійність щодалі більше набуває особистого характеру, позбавленого зовнішнього маніфестування, робить для нас пріоритетними особисті контакти. Звичайно, найважливіші з них відбуваються в сповідальниці, шлях до котрої для низки парафіян ми ще повинні вибудувати. Поряд із тим це приватні зустрічі в розмовниці, за можливістю звільненій від офісного декору. В минулому унікальну роль відігравали відвідини осель парафіян зі свяченою водою на Йордан або з благословенням на піст. За моїми спостереженнями болюча реакція сучасної людини на вторгнення в її приватний простір суттєво обмежує ефект цих відвідин.

Інформаційне суспільство відкриває перед нами широкий простір електронних мереж – від соціяльних мереж на чолі з Facebook до особистих блогів та парафіяльних веб-сторінок. Стиль спілкування у віртуальному просторі несумісний зі спробами повчального авторитаризму. Важливо, однак, і тут зберігати емоційну дистанцію зі співрозмовником, не втрачати почуття священичої гідности.

Здається доречним нагадати наприкінці одне ключове поняття для нашої сучасної місії: духовне товаришування. Його приклад дає Сам Христос дорогою до Емаусу, коли, не виявляючи Себе, допомагає Луці й Клеопі знайти відповідь на болісні фундаментальні питання (Лк. 24:13-35). Ми покликані бути поряд із паствою. Слухати – може, часом, більше слухати, ніж говорити, – співчувати, радити. І молитися. Молитися, впроваджуючи в простір нашої молитви щодалі більше співподорожніх у мандрівці світами.


[1] Лист воєводи Офросимова до царя цитується за кн.: Багалій Дмитро. Історія Слобідської України. – Харків: Основа, 1990. – С. 180.

[2] Православная энциклопедия. – М.: Православная энциклопедия, [2] 012. – Т. 30. – С. 130.

[3] Зінько Василь, о., ЧСВВ. Місіонес – уздовж і впоперек. – Львів: Місіонер, 2006. – С. 41-42.


Джерело: Internet-сторінка Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ(о)